Можна не сумніватися, що Микола Зеров — і як автор цитованих вище статей про червоний терор, і як редактор часопису, де ці й подібні повідомлення-некрологи друкувалися, на території, контрольованій більшовиками, був приречений. Його фізична ліквідація як «контрреволюціонера», «петлюрівця», «класового ворога» стала тільки питанням часу, обставин — та ще, можливо, якихось міркувань влади, про які ми не можемо сказати нічого конкретного і мусимо обмежуватись лише більш або менш вірогідними припущеннями.
У «Спогадах про неокласиків» Юрія Клена є промовистий епізод, який дає підстави думати, що Зеров цілком реалістично оцінював свою ситуацію. Я маю на увазі наліт на Баришівку пирятинської міліції («влітку 1921 року», а точніше, в «спечний червневий день»), коли було заарештовано більшість місцевої інтеліґенції. Як пише Юрій Клен, «Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту»[633]. Схоплених (майже всіх вчителів містечка) було вивезено до Полтави, їх тримали у в'язниці, зокрема в камері смертників, близько місяця. «На допити водили вночі… Було нас там людей з 60. Швидко зорганізувався хор, бо голоси були добрі. Найчастіше співалося «Не пора», а тоді «Ще не вмерла» і «Заповіт». Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна»[634]. Автора спогадів та ще якусь частину ув'язнених врятувало клопотання В. Г. Короленка. Постає питання, чи допомогло б його заступництво, якби серед заарештованих був Микола Зеров? Нагадаю, того ж 1921 року чекістами були вбиті композитор Микола Леонтович і (якщо вірити датам у їхніх паперах) поет Грицько Чупринка. Я, цитуючи Юрія Клена, не випадково вказав час облави в Баришівці: «червневий день» 1921 року. Досі, здається, ніхто не звернув уваги на збіг у часі цієї події із датою написання сонета Миколи Зерова «Чистий Четвер»: 29 червня 1921 року. Можна припустити, що ця подія дала Зерову емоційний поштовх до написання вірша. Баришівські арешти української інтеліґенції, вкупі з полтавськими розстрілами, були новою хвилею того, про що він писав у 1919 році, коли люди «десятками гинули по повітових ЧК та під кулями «карательных» команд…» А в сонеті — що ж, там усе сказано. Отже, я тлумачив би його не лише як недобре передчуття, а й як тверезу оцінку того, що діється навколо і чого мають чекати і сам Микола Зеров, і його друзі, колеґи та однодумці (курсив мій. — М. М.):
Отже, в червні 1921 року Зеров уникнув арешту, а можливо, й розстрілу. Після 1921 року на зміну безсудним розстрілам, що їх досить легко було списати або на «боротьбу з бандитизмом», або на «злочини бандитів» (як це, наприклад, десятками років повторювано з приводу вбивства Леонтовича), прийшла підготовка численних судових процесів над групами «контрреволюціонерів», «решток експлуататорських класів», «терористів», «націоналістів», «іноземних наймитів» тощо. За якоюсь частиною цих «справ» дійсно стояла певна реальність, — адже нова влада не спиралася на більшість українського народу; частина українців, коли для цього складалися умови, проводила проти більшовиків боротьбу. (Влада називала таких людей «бандитами», тим самим ніби натякаючи на власну леґітимність, якої у більшовиків насправді не було й бути не могло). Проте, судячи з усього, дедалі більше «контрреволюційних груп» формувалося самими репресивними органами, і фальсифікованим процесам, покликаним додатково тероризувати населення, надавалося дедалі більшої ваги і розголосу. Місце безсудних убивств заступили вбивства через судову процедуру, нехай як завгодно фальсифіковану і формальну. Найвідомішою з таких сфабрикованих «справ», безперечно, був процес «Спілки Визволення України» (обвинувачених було 45 чоловік, але насправді на Україні були заарештовані тисячі й тисячі), проте не слід забувати й багатьох менш резонансних сфабрикованих справ: відбувалися процеси над такими «антирадянськими структурами», як «Боротьбистська змова», «Український повстанський комітет», «Польська військова організація», «Спілка Кубані і України», «Блок українських націоналістичних партій», «Київський обласний центр», «Українська національно-козацька партія», «Українська військова організація» т. д., і т. п.[635]. Правдива історія цих процесів досі не написана. Фабрикація їх, за всієї позірної різноманітності, була досить однотипна. Звичайною практикою за цих умов було створення (із заздалегідь підібраних для цього жертв) «терористичних груп», які прагнули одного: здійснивши замахи на більшовицьких вождів, відновити буржуазний лад, відірвати Україну від «братньої сім'ї народів» і запродати її західним імперіалістам.
635
Див., напр.: Мусієнко О. Передмова до кн.: З порога смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій. — К.: Рад. письменник, 1991. — С. 3—31.