У випадку Миколи Зерова перед партійними та репресивними органами так само стояло завдання — створити контрреволюційну групу на чолі з ним, лідером. До такої групи, певна річ, могли і повинні були увійти літератори та науковці, близькі Зерову за духом, творчим спрямуванням, нарешті, за віком, освітою, родом діяльності. Щоб товариський гурт, дружнє коло приятелів перетворити на «організацію» (це вже згодом її зроблять і «контрреволюційною», і «терористичною»), треба було знайти цим людям відповідну назву — причому не позбавлену правдоподібності: вона не повинна була відлякувати самих майбутніх «учасників групи». Таку назву було знайдено (точніше, запозичено в однієї маловідомої російської групи поетів) і накинуто Зерову, Филиповичу, Драй-Хмарі, Бургардтові і Рильському. Слово «неокласики» сказав уголос і привселюдно один не дуже помітний чоловік з оточення названих тут поетів (до цього «суперрозвідника» ми далі не раз повернемось) — причому на той момент вони ще навіть не всі були знайомі між собою. Це слово негайно, мов за помахом магічної палички, було підхоплене більшовицькою пресою (іншої вже не було) і розтиражоване в безлічі друкованих матеріалів: як це відбувалося, легко простежити за тогочасними газетами, починаючи з червня 1923 року.
Поети не дуже й відмагалися[636], не доглянувши в цьому чогось особливо лихого, бо й етикетка була підібрана вдало. Справді, який поет у глибині душі не хоче стати класиком? А крім того, кожен з п'яти так званих «неокласиків» мав свої, індивідуально окреслені стосунки з високою класикою. Наприклад, Микола Зеров, звертаючись до справжніх класиків, грецьких і римських, в однойменному сонеті висловився так:
Втім, самі поети, що їх було найменовано «неокласиками», так себе не називали, хіба що відсторонено або іронічно, наприклад, у тому ж самопародійному «Неокласичному марші» або в наведеній вище іронічній «Епітафії неокласикові» Павла Филиповича.
Ось як про це згадували вони самі, — звичайно, ті, хто дожив до можливості згадувати.
Максим Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар», а пізніше — навколо видавництва «Слово»[637].
Юрій Клен: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбулася літературна вечірка[638], в якій взяли участь — він, Филипович і Рильський. Немов випадково (курсив мій. — М. М.) кинуто було про тих поетів слово «неокласики». Вони його не зреклися, і назва та пристала до них»[639].
Микола Зеров часом вживав термін «неокласицизм», «неокласики» починаючи з 1923 року (див. хоча б його огляд «Українська література в 1922 році») — але, звичайно, не в розумінні літературної організації, а на позначення специфічного співвіднесення творчої манери Максима Рильського та Павла Филиповича з класичними традиціями на одному з етапів їхнього поетичного становлення. За словами Зерова, «неокласики» «ніколи не заходжувались коло утворення «школи». Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки… от чому вони воліють свою назву «неокласики» брати в лапки… «Неокласики» гадають, що грецькі і римські автори можуть бути корисні в справі утворення «великого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що на давніх авторах їм світ зав’язано»[640]. У листі до Марка Черемшини від 21 березня 1926 року Микола Зеров відзначав: «Школа «неокласиків» не така вже бідна на хист, щоби я міг уважатися за її голову. Не кажучи вже про те, власне, що і «школи» в повному розумінні нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12»[641].
636
У декого, проте, інтуїція спрацьовувала: так, літературознавець Михайло Могилянський, близький до цього дружнього кола, як видно, відчув, що може означати пошивання в «організацію», для початку хоча б літературну, і в листі до газети «Пролетарська правда» писав: «Ні формально, ні по суті я ніколи не був неокласиком, що кілька разів зазначав у своїх публічних виступах, а тому, зрозуміло, й не міг нічого використати „для пропаґанди неокласичних поглядів“» (11 лютого 1926 р.). У «Неокласичному марші» solo співають шість чоловік — Филипович, Рильський, Бургардт, Драй-Хмара, Зеров — і Могилянський. Але його «арія» стосується, судячи з усього, якраз процитованого тут листа до «Пролетарської правди»:
637
Рильський М. Микола Зеров — поет і перекладач. — У кн.: Зеров М. Вибране. — К.: Дніпро, 1966. — С. 6. Курсив належить М. Рильському.
638
Точну дату цього поетичного вечора — 29 червня 1923 року — встановив В. Брюховецький. Див.: Брюховецький В. Цит. видання. — С. 10—14.
639
Клен Юрій. Цит. видання. — № 20. — С. 17. Щоправда, очевидець подій Наталя Полонська-Василенко у своїх спогадах пише трохи інакше: «Кігтиста лапа зависла над неокласиками, хоч як вони відмовлялися від цієї назви». — Хроніка — 2000. — 1993. — № 1—2. — С. 130.