За всієї своєї поваги і до постаті Юрія Шереха, і до його визначного мовознавчого і літературознавчого доробку, і не забуваючи його загалом високої оцінки, даної поетичному доробкові Миколи Зерова, разом з тим рішуче вважаю, що вживати стосовно віршів автора «Камени» такі означення, як «потужний струмінь літературщини», «замилування в холодній формі», «поєднання песимістичних настроїв, настроїв самотності, розчарованості й часто навіть розгубленості саме з класицистичною мертвою формою»; «елементи мертвості… в поетичному світосприйманні Зерова», — це, сказати б, зовсім не та розмова. Звичайно, щось подібне нам траплялося читати у Новиченка — але у Шереха? Коли ж Юрій Шерех пише, що «школа Зерова не стала провідним, передовим напрямом у нашій поезії», а «ґроно п'ятірне» так і не стало єдиною монолітною, консолідованою літературною школою, лишившися тільки гуртком приятелів», — то тут можна тільки руками розвести і запитати: хіба «тільки гурток приятелів» — це так мало в напівзнищеному масовим терором суспільстві, де жили і гинули ці поети? (Сам же Юрій Шерех реалістично описав цей час і це життя у своїх спогадах). Хіба в СРСР колись існувало середовище для вільної конкуренції поетичних напрямів і угруповань, внаслідок якої можна було б стати або не стати «провідним, передовим напрямом»? Хіба взагалі в історії літератури, не тільки нашої, а й світової була відома хоч одна «монолітна консолідована літературна школа»? І, нарешті, що таке «передовий напрям» у літературі? Боюся, що подібні пасажі свого часу й дали підстави, наприклад, В. Державинові закидати Юрієві Шереху «неоплужанство».
Зрозуміло, що цикл «Леґенда про український неокласицизм», написаний у середині 1940-х років, несе на собі помітний відбиток свого часу: не слід забувати, що в 1944—1946 роках Михайло Орест ще не здійснив видання наявних у нього зеровських текстів; взагалі, тогочасний рівень знань про Миколу Зерова та поетів його кола був незрівнянно нижчий, аніж тепер. Отже, й підходити до Шерехових праць 1940-х років слід об'єктивно-історично, з урахуванням часової перспективи. Іншими словами, навряд чи варто, оцінюючи «Леґенду про український неокласицизм», ставити їй сьогоднішні вимоги.