Наприкінці 1980-х років у російському журналі «Континент» та в українській «Сучасності»[654] були опубліковані спогади — у вигляді листів до Юрія Шереха — філолога Людмили Антонівни Курилової (у нашому виданні є згадка про неї в листі Миколи Зерова до Зінаїди Єфимової від 21.VII. 1928). Ось що вона пише з цього приводу (подаю у власному перекладі з російської): «Дружба Зерова і Петрова з часом стала здаватися мені віроломною — з боку Петрова; пізніше я дізналася, що він небайдужий до дружини Зерова, Софії Федорівни, цікавої, вродливої жінки… Влітку 1928 року дружина [Зерова] з сином Котиком і нянею відпочивала на дачі під Києвом, куди він приїздив на суботу і неділю. Там же відпочивав і Петров. Як я незабаром зрозуміла, там же й почався роман Софії Федорівни і Петрова. Роман виявився серйозним… Так ішли роки. Микола Костьович знав про те, що дружина його зраджує, і дуже страждав. Але рвати з нею стосунки не хотів через сина, якого любив надзвичайно». Смерть десятирічного Костика була для Зерова, мабуть, найстрашнішим у його житті ударом, після якого він з якоюсь відстороненістю сприймав і свій арешт, і все, що було далі. Існує російський вірш Миколи Зерова, у якому сказано: «Доля страшно заплатила моїй невірній дружині втратою сина». (Вірш наведено в спогадах Л. Курилової).
Може, не бувши надто моральним у стосунках із родиною Зерових, В. Петров лишився чесною людиною в питаннях суспільних, політичних, — та й, зрештою, як учений, чисто фахових?
Є всі підстави відповісти на це неґативно.
Соломія Павличко у своїй книжці про життя і творчу працю академіка А. Ю. Кримського детально розглянула розгромну статтю-рецензію В. Петрова «Науково-політична діяльність А. Кримського»[655]: по суті, це писаний на 147 аркушах донос, у якому вчений зі світовим ім’ям викривається і засуджується В. Петровим як «націоналіст», «опортуніст», «еклектик», для праць якого нібито характерні «безідейність», «безпредметність», «маловартісність». Як пише Соломія Павличко, «драматургія статті Петрова розгортається за таким принципом: рядок Кримського, рядок Леніна (іноді це рядок Сталіна або газети «Правда»), коментар»[656]. В. Петров приписує старшому і за віком, і за посадою колезі (А. Кримський очолював відділ, у якому працював Петров) і реакційність, і «любов до царизму», і «народництво»; за Петровим, А. Кримський був «ідеологом дрібної буржуазії», тому що… читав селянам твори Шевченка. Перелічувати ці та схожі звинувачення можна було б і далі — та який у тому сенс? Скажу лише, що цей текст, без сумніву, відіграв свою фатальну роль: для органів НКВД подібні писання правили за «теоретичне» обґрунтування для фізичної ліквідації жертв — у цьому випадку академіка Агатангела Кримського. І тепер, коли у відомій брошурі Петрова серед переліку жертв більшовизму зустрічаємо ім’я А. Кримського[657], ми маємо всі підстави сказати: серед них є жертви і особисто В. Петрова — цинічного донощика і енкаведистського аґента.
Дальша біографія В. Петрова відома в «пунктирному» вигляді: праця в Академії наук, у 1941 році — евакуація до Уфи, у 1942-му — радянська мобілізація, перекидання через фронт, поява його в Харкові в німецькій уніформі та при зброї, видання журналу «Український засів», життя в Києві під німцями, напівзагадкове листування з майбутньою дружиною — С. Ф. Зеровою[658], присвоєння йому в 1943 році німецького офіцерського звання, втеча на Захід, приятелювання з Юрієм Шерехом, участь у діяльності МУРу, аґентурна праця на радянські спецслужби, співробітництво з «Аркою» та іншими часописами, повернення 1949 року в СРСР, робота в академічних установах Москви і Києва, нагородження (1965 року) радянським військовим орденом, смерть у 1969 році і офіційно-врочистий похорон на гебістській ділянці військової частини Лук’янівського цвинтаря, з військовими почестями, з допущенням на похорон І. К. Білодіда (але нікого більше з Академії). В пам’яті колеґ по академічних інститутах лишилися його розповіді про «розвідницькі завдання»: по-перше, вбити Гітлера, по-друге, очолити український уряд на окупованій німцями території. М. Ю. Брайчевський назвав ці розповіді «зніманням завіси таємничості». Думаю, точніше було б їх назвати байками Петрова, тому що ніякого незалежного підтвердження вони ніколи не мали і не мають. За «очолення українського уряду» він ґарантовано дістав би від ґестапо таку ж кулю в потилицю, як від НКВД, якби спробував очолити щось подібне на території радянській. Що ж до вбивства Гітлера… Звернуся тут ще раз до спогадів Л. А. Курилової: «Сперечаючись з усіма нами (Миколою Зеровим і Людмилою Куриловою. — М. М.), які говорили, що кримська земля іноді тверда, як камінь… і що праця на такій землі тяжка, що дуже важко, хоч і необхідно, користуватися киркою, — Петров сказав, що все це дурниці, наші вигадки «міських мешканців», і що, мовляв, сам він готовий показати нам, як легко і просто працювати киркою… Він взявся за кирку, розмахнувся, і на другому ударі, не розрахувавши, надто високо підняв її і досить серйозно поранив собі лоба… Ми вдвох з Миколою Костьовичем відзначили це епіграмою:
654
Курилова Л. Зустрічі з Миколою Зеровим. Переклала з російської Оксана Соловей // Сучасність. — 1987. — № 10. — С. 94—116.
655
Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Основи, 2001. — С. 289—297.
657
Петров В. Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору. — К.: Воскресіння, 1992. — С. 65.
658
Вибір із листів Петрова до С. Ф. Зерової опублікував Роман Корогодський у своїй післямові до книги: Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. — К.: Гелікон, 2000. Припущення Романа Корогодського про зв’язок С. Ф. Зерової з «органами» не просто логічне, а й обґрунтоване. Логічні й запитання Р. Корогодського: з якого року був цей зв’язок? Чи ще не за життя Миколи Костьовича? (С. 504).