І цей чоловік запевняє, що вітчизна доручила йому ліквідувати біснуватого фюрера? Ні, для таких справ Лубянка добирала виконавців, які краще володіли кирками та льодорубами. Якщо в цій історії щось і дивує, так це легковірність усіма нами шанованого М. Ю. Брайчевського, та й не його одного. А його темпераментне «слухайте! слухайте!» хіба не означає в даному разі «розвішуйте, розвішуйте вуха»?
Щоб закінчити з байками Петрова і про Петрова (всі вони мають у цій статті якийсь сенс лише тому, що без них лишилися б незрозумілими деякі обставини життя і смерті Миколи Зерова), — скажу про ще один міф: ніби, перебуваючи в еміґрантському середовищі, «аґентурну роботу серед вільних українців він не виконував». Цю думку повторюють, — для більшої переконливості пишучи її великими літерами, — і Юрій Шерех, і інші; повторює її, мов якусь аксіому, і Роман Корогодський. Хочеться запитати: люди добрі, звідки вам це відомо? Сказати щось про це могла б одна тільки Лубянка, але й у цьому, вкрай малоймовірному випадку неможливо було б перевірити, чи це справді так. Поставимо інше запитання: а серед кого ще міг він провадити свою шпигунську, вона ж, якщо завгодно, розвідницька, діяльність? Не за Черчілем же і не за Труменом він шпигував? (Хоч Р. Корогодський і називає його не раз «суперрозвідником», та все ж). Інша річ, що Лубянку еміґраційний МУР (не плутати з московським), припускаю, цікавив не в першу чергу, — хоча дехто з мурівських літераторів, і то не останніх, як відомо, становив для чекістів безсумнівний інтерес — знов-таки, специфічний[659]. Але, повторюю, в якому середовищі, крім еміґрантського, він міг вести аґентурну роботу? А якщо не вів ніякої — за що тоді військовий орден і всі подальші урочистості?
Ризикну висловити своє припущення. Здається, сам Юрій Шерех лишив нам одну ниточку-підказку у своїх спогадах. Цитую, не обминаючи з любов'ю виписаного портрета героя: «Поєднання скепсису, втоми від життя, пересичення культурою, філософії з дитячістю, — може, це й було таємницею його принадності, його чару. Він був Менталітет, старий цинік, що йшов світом, товстенький, на рожевих дитячих ніжках, ще ніби хитаючися на своїх перших несміливих крочках. А було йому вже понад п'ятдесят, і широке розумне чоло його вже не знати де кінчалося, стаючи лисиною на його круглій, ляпоноїдній голові. Коли не рахувати його редакторської активності в «Українському засіві», тільки раз я спостерігав його в діянні. Це було того півріччя, коли він редаґував «Арку». Бажаючи, мабуть, утримати хиткий баланс між МУРом і середовищем «Української трибуни», він старався з усіх сил, запрошуючи до співпраці тих, кого він уважав представниками цього середовища (власне бандерівського. — М. М.), вимагав матеріалів про український резистанс»[660] (курсив мій. — М. М.). А це вже цікаво. Чому раптом у перевтомленого скептика раптом прокинувся інтерес до «резистансу» — збройного опору більшовикам на західноукраїнських землях? Зауважу, «Арка» — часопис аж ніяк не політичний, а артистично-модерний, з потягом до елітарності, підстав для цього не давав. Як видно з контексту, час оцього єдиного спалаху активності Петрова — збирання матеріалів про збройну боротьбу в Україні, — припадає на другу половину 1947 року (бо вже в січні 1948 року, як пише Юрій Шерех, Петров прийшов до нього з візитом, який означав кінець його «діяльного» періоду). В чому ж тут справа?
659
Останнім часом у нас повелося оцінювати прозу В. Петрова — Домонтовича, як небувалий здобуток українського модерного письменства. Реальних підстав для цього не видно. Я бачу в ній лише не позбавлене спритності наслідування творів Анрі де Реньє (прозових) та ще, може, не найкращих сторінок Винниченка. В усякому разі, її наслідувальна вторинність безсумнівна.
Та справа, зрештою, не в прозі Петрова: вона була такою, якою була. Нема нічого сумнішого, ніж спроби збудувати якийсь модерний Олімп із таких письменників, як Ю. Косач, В. Петров, І. Костецький, кожен з яких так чи інакше співпрацював з більшовицькими спецслужбами. Про В. Петрова сказано достатньо; про, з дозволу сказати, «радянофільство» Ю. Косача див. хоча б спогади Григорія Костюка «Юрій Косач: талант і химери» (Кур’єр Кривбасу. — 2002. — № 149. — С. 81—110); про далеко не безневинні контакти з Лубянкою І. Костецького (хоч останній, здається, у своїй співпраці не зайшов так далеко, як Косач) — статтю С. Мечника «Ігор Костецький-Мерзляков» (Визвольний шлях. — 1984. — № 11. — С. 1384—1389).
660
Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. Кн. 2. — Харків — Нью-Йорк: Березіль, 2001. — С. 156.