Відомо, що саме в ці місяці (літо — осінь 1947 року) вся радянська шпигунська мережа, вся беріївська аґентура в Європі «стояла на вухах». Чому? Тому що 30 травня 1947 року Головне Командування УПА віддало наказ кільком бойовим підрозділам прорватися на Захід, в американську зону окупації Німеччини. Цей план, незважаючи на значні втрати, частково увінчався успіхом[661]: так, 11 вересня того ж року бійці сотні «Ударники — 2» в Баварії урочисто склали зброю воякам 8-го корпусу окупаційних військ США. Прорвалася в Німеччину і частина вояків інших сотень УПА. Завдяки цим проривам на Заході стало відомо, що збройний опір в Україні триває. Про це писала світова преса, і резонанс нерівної боротьби українців — без жодної допомоги з боку Заходу, на третій рік після капітуляції Німеччини — звичайно, занепокоїв сталінське керівництво. А якщо так, пік активності всієї радянської аґентури, зокрема й «пересиченого культурою скептика», стає більш-менш зрозумілий.
В літературі висловлювалась думка про безпосередню причетність В. Петрова до загибелі «неокласиків», а значить, і Миколи Зерова. Як пише історик Ярослав Дашкевич, В. Петров — «мабуть, єдина в світі людина, що отримала радянський орден за те, що перебувала в лавах української націоналістичної еміґрації… Петров [збережеться] в історії української культури, як єдиний, що уникнув арешту, член розгромленої при його допомозі Етнографічної комісії ВУАН і як претендент до неокласиків — він подав заявку заднім числом, уже на еміґрації — до тої літературної групи, до винищення якої приклав свої пухкенькі дрібненькі ручки»[662]. Мені здається, що для такого категоричного твердження нема достатніх документальних підстав — принаймні в тій частині, яка стосується Зерова і «неокласиків». У нас нема доносу В. Петрова на Зерова (хоча б такого, як ми бачили щодо академіка А. Ю. Кримського), і тому за «зеровським» пунктом важко його звинувачувати. Зрештою, питання про знищення Миколи Зерова в умовах масового терору вирішувалося зовсім не Петровим, і, цілком можливо, без його участі й допомоги. До того ж ми все-таки занадто мало знаємо про взаємостосунки в трикутнику М. К. Зеров — С. Ф. Зерова — В. П. Петров до 1934—1935 років, тобто до смерті Костика Зерова і арешту М. К. Зерова, як і нічого, або майже нічого не знаємо про відносини між Петровим і С. Ф. Зеровою в довоєнні, воєнні та й повоєнні роки (листи В. Петрова до неї, опубліковані Р. Корогодським, в цьому плані мало що прояснюють).
На те, що Ярослав Дашкевич усе-таки за великим рахунком правий, я бачу лише одну непряму, але промовисту вказівку. У брошурі В. Петрова «Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору» коротко переказано біографії або обставини репресування понад двох десятків українських письменників. Так от, один-єдиний раз на всю розвідку, і саме у випадку «терористичної групи Миколи Зерова» В. Петров робить спробу вказати на безпосереднього донощика, мало не винуватця всієї справи. Чому все-таки в цьому і тільки в цьому випадку? Зробив він це абсолютно бездоказово і непереконливо. Цитую: «Співробітник Історичного музею Борис Пилипенко саме й дав належні викази щодо «організації», з підписаних визнань якого, як кажуть (курсив мій. — М. М.), і зав'язався вузол справи»[663]. Що ж, «як кажуть» — джерело хоч куди. Що можна сказати з цього приводу? Якщо В. Петров якимсь чином знав слідчу справу «терористичної групи» М. Зерова, якщо був «конфіденційно допущений» до неї, то повинен був би знати й те, що більшість її «учасників» — М. Зеров, П. Филипович, Б. Пилипенко, М. Вороний були зламані тортурами і підписували все, що підсовували їм слідчі, мало не чисті аркуші паперу; а це означає, що всі ті «викази» — суцільні фальсифікати слідства, хоч би чиї підписи там стояли, Зерова чи Пилипенка, або, як це нерідко бачимо, взагалі не було ніякого підпису. Якщо ж В. Петров слідчої справи не знав (що, здається, набагато імовірніше), то він цим самим знов-таки спробував обмовити — кинути тінь на одного із звинувачених (а точніше, засуджених і розстріляних), нібито як на «викажчика», донощика, — знаючи, що той не має і не матиме змоги відповісти. Втім, в обох випадках факт обмови з боку Петрова лишається безсумнівним. (Борис Кузьмович Пилипенко народився в Чернігові 1892 року, науковий працівник Київського історичного музею, 1—4 лютого 1936 року був засуджений до 7 років ув'язнення; 9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВД Ленінградської області переглянула справу і засудила його до розстрілу; розстріляний у Сандормоху (Карелія), як і Микола Зеров, 3 листопада 1937 року)[664].
661
Перехід деяких відділів УПА в західнонімецьку окупаційну зону влітку — восени 1947 року, — цитую, — «відбувся згідно з директивою Української Головної Визвольної Ради у цій справі та наказом Головного Командування УПА… Деякі відділи УПА дістали завдання пройти бойовими рейдами через Чехословаччину в західнонімецькі окупаційні зони з метою зв’язатися там з Закордонним Представництвом УГВР і через нього — а) скласти перед народами світу протест проти більшовицьких та польських злочинств над українським народом та б) передати за кордон інформацію про визвольно-революційну боротьбу українського народу проти московсько-більшовицьких і польсько-більшовицьких окупантів». — Літопис Української Повстанської Армії. Том 9. Кн. 2. (1946—1948). — Торонто: Вид-во Літопис УПА, 1982. — С. 383—384.
662
Дашкевич Я. «Книгар» — журнал епохи революцій і контрреволюцій. — У кн.: Україна. Наука і культура. Вип. 25. — К.: Знання, 1991. — С. 31—32.