Лоутон Ланселот
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
«Рукописи не горять»
«Рукописи не горять», — я подумки згадав цю давню сентенцiю, коли вперше вiдкрив унiкальнi матерiали Англо-українського комiтету, люб'язно надiсланi вченими Інституту iсторiї України.
У тому фактi, що вiднайденi документи сьогоднi стають надбанням читацької громадськостi, я з приємнiстю бачу не лише ознаку iсторичної справедливостi, але й незворотну логiку повернення багатолiтнiх знань про Україну до найширших мiжнародних полiтичних i громадських кiл.
Як свiдчать архiви, навiть у найбiльш похмурi часи бездержавного iснування, наша нацiя викликала незаперечний iнтерес у багатьох полiтикiв i дослiдникiв. І мабуть не один iнтелектуал замислювався над запитаннями — як могло статися, що багатомiльйонна нацiя у центрi Європи не здобула державного суверенiтету? Чи є перспектива в її державностi? І коли така перспектива реалiзується?
Читаючи справдi iсторичну промову «Українське питання», виголошену вiдомим журналiстом Ланселотом Лоутоном пiд час засiдання Англо-українського комiтету у Палатi Громад 29 травня 1935 року, кожен з нас одразу помiтить знайомi контури цих запитань. Про це свiдчать подив i обурення, з якими у промовi емоцiйно наголошується: «Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, — це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв…».
Втiм, уважний читач помiтить, що емоцiя цих слiв використана у промовi Ланселота Лоутона не задля риторичного наголосу. У висновках британського журналiста сформульовано оцiнку, в якiй — супроти усього тогочасного скепсису i недовiри до «українського питання» — чiтко постає логiка неминучостi вiдродження Української держави.
Навряд чи члени Англо-українського комiтету володiли даром провидцiв. Нi, зовсiм навпаки — вони керувалися логiкою iсторичних процесiв, якi, в українському випадку, пiдтверджували державну перспективу України. Саме ця логiка дозволила Ланселоту Лоутону стверджувати, що «головна проблема сьогоднiшньої Європи є проблема українська» i «становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi», а, крiм цього, «(миру) не буде доти, доки українська проблема не знайде свого належного вирiшення».
В образi автора цитованої промови, пана Ланселота Лоутона я бачу не лише проникливого полiтолога i геополiтика, але й справжнього прихильника українсько-британського партнерства. У його порадах, спрямованих до уряду Великої Британiї, впевнено прозвучала аргументована i розважлива пропозицiя звернути особливу увагу на Україну i бути готовими до якiсно нового розвитку подiй. Бiльше того, його устами Англо-український комiтет недвозначно заперечив полiтику iгнорування «української теми» i легковажне iгнорування її державницького вимiру.
Сьогоднi ми маємо можливiсть переконатися в тому, наскiльки далекоглядними були вельмишановнi члени Англо-українського комiтету.
Історична справедливiсть перемогла.
Україна вiдновила власну державнiсть. Нинi наша держава належить до найбiльш помiтних гравцiв на європейських теренах.
У цьому контекстi ми надаємо особливого значення розвитковi тiсних партнерських вiдносин з Великою Британiєю як державою, з якою нас єднають глибокi полiтичнi, економiчнi i культурнi зв'язки. Вiдтак, з емоцiйнiстю Ланселота Лоутона, хочу i в свою чергу долучитися до числа прихильникiв українсько-британського дiалогу, в якому бачу важливу опору Об'єднаної Європи та її подальшого поступу.
Упевнений, що перспектива змiцнення спiвробiтництва мiж Україною i Великою Британiєю є неминучою, оскiльки її основу визначає логiка не лише двосторонньої, але й загальноєвропейської вигоди i потреби. На моє переконання, така ж чiтка логiка обумовлює суть прогнозiв, якi все частiше лунають у європейських столицях, i в яких дедалi чiткiше йдеться про неминучiсть членства України в Європейському Союзi.
Історiя дає нам чимало важливих i повчальних урокiв.
З архiвних глибин до нас — сучасних полiтикiв, дипломатiв, iсторикiв — надходять послання, якi змушують пiднестися над рутиною щоденних справ i по-новому поглянути на власну працю й оцiнки. До таких безцiнних послань, безперечно, належать документи Англо-українського комiтету.
Я глибоко вдячний українським вченим — спiвробiтникам Інституту iсторiї України за те, що завдяки їм нацiональна iсторична наука вiднинi поповнена справжньою перлиною полiтологiчної думки.
Вiрю, що для багатьох читачiв вивчення цiєї книги стане приводом для нових цiкавих роздумiв та iдей. І вельми важливо, щоб вiднайденi документи поповнили книжковi полицi українських i британських лiдерiв як мудре нагадування про наше минуле i шляхетний натяк про важливiсть активної спiвпрацi i дружби задля майбутнього.
Борис ТАРАСЮК,
Мiнiстр закордонних справ України
Захоплююча розповідь про Україну
Я з захопленням прочитав цi двi промови Ланселота Лоутона. Перша була виголошена 1935 року в Англо-українському комiтетi, що складався з британських полiтикiв, iсторикiв та iнших поважних осiб, стурбованих становищем українцiв. Друга промова датована 1939 роком. Знаменно, що в тi чорнi роки, коли над Британiєю i всiєю Європою нависла загроза нацистського режиму Гiтлера, в Лондонi знайшлися дiячi державного вимiру, якi переймалися долею українцiв i думали про їхнє майбутнє мiсце в Європi.
Ланселот Лоутон взяв собi за мету покласти край суцiльному невiгластву стосовно України i її «зовсiм невiдомого Заходовi народу». Вiн добре знав про страждання, якi випали на долю українцiв останнiм часом. Вiн згадує про мiльйони людських жертв пiд час великого голоду 1932–1933 рокiв, — радянський уряд не визнавав цих фактiв, i Захiд мало що чув про них. Лоутон говорить про «замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських нацiй». І вiн робить висновок, який звучить актуально й нинi: «необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними».
Це i є те, що сьогоднi хоче бачити Сполучене Королiвство: мiцну, квiтучу й незалежну Україну, прийняту як повноправний член до європейської сiм'ї народiв.
Сергiй Кот вiднайшов цi архiвнi матерiали й тим самим зробив важливий внесок у стосунки мiж Сполученим Королiвством i Україною. Менi приємно, що Британське посольство в Києвi допомогло їх перекласти та видати.
Роберт БРІНКЛІ,
Посол Сполученого Королiвства Великої Британiї та Пiвнiчної Ірландiї в Українi
Грудень 2005 р.
Важлива сторiнка нашої спiльної iсторiї
«Звiсно, для полiтики потрiбна iсторiя, як для медицини фiзiологiя», — такi слова видатного українського громадського дiяча ХІХ ст. Михайла Драгоманова мимоволi спадають на думку, коли читаєш матерiали цього надзвичайно цiкавого та важливого видання. Поза всякими сумнiвами, iсторичнi знання про Україну збагатилися новими важливими фактами, якi розкривають маловiдомi сторiнки iсторiї британсько-українських взаємин у 30-х роках ХХ столiття.
Це був надзвичайно важкий час для українського народу. Пiсля поразки української революцiї 1917–1921 рокiв українськi етнiчнi землi були вкотре подiленi мiж рiзними європейськими державами, де українське населення зазнавало кривд та утискiв своїх громадянських прав. Українцi, що проживали на територiї колишнього Радянського Союзу, стали жертвою iнспiрованого владою жахливого Голодомору 1932–1933 рокiв, який забрав мiльйони життiв. Широкi верстви українства, в першу чергу його iнтелектуальна елiта, зазнавали масових полiтичних репресiй з боку тоталiтарного сталiнського режиму.