Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Багнетами, шаблюками городили,
Підо святий Киів, під золоті брами поспішали.
Бо з Києва недобрії вісті наспівали,
Що вже гетьман Павло Скоропадський,
Нащадок козацький,
Чи по волі, чи по неволі
Україну москалям оддав,
Статки-маєтки панам повертав,
Добровольців у Киів запрохав.
То вражії добровольці,
Мов ті вовки-сіроманці,
На нашії села набігають,
Послідну корову, останню сорочку забирають,
Народ християнський шомполами крають,
Господа зневажають.
То як теє Січовії Стрільці зачували,
У своєму серці великеє пересердя мали.
Із города, із Білої Церкви в поход вистyпали.
Попереду всіх та Хведір Черник,
Сотник стрілецький, січовий характерник
На воронім коні грає-виграває,
Степи, поле щире собою звеселяє.
Бо в нього зброя як сонце ясне,
Що не заходить, не гасне.
Бо в нього очі як у сокола,
Трава притихне, вітер не дихне,
Як погляне довкола.
Гей, та покрикне сотник Хведір Черник
Та на своїх хлопців-молодців:
«Січовики славні, друзі мої давні!
Та добре ви, браття любе, дбайте,
По тисяч куль гострих у ленти заряжайте,
З кулеметів мітко стріляйте,
Над ворогом лютим жодного спожаління не майте,
Як тую траву в зеленому лузі стинайте!»
То як теє Січовії Стрільці зачували,
Під Мотовилівку, село невеличке, підступали,
Густо стріляли,
Мітко вціляли,
Над ворогом лютим жодного спожаління не мали,
Як тую траву в зеленому лузі стинали.
Стали добровольці великії втрати
На собі забачати,
Стали свого командіра просити-благати:
«Ой, командіре наш, ваше благородіє!
Подивися-поглянь, скільки в нас шкоди є!
Скільки нас постреляних, побитих,
Кров'ю доброю, добровольчеською политих.
Та поклич же ти та Хведір Черника,
Січового характерника
На козацький герць молодецький.
Єсть же в нас пуля самовлучная –
В Москві-матушці свяченая,
Єсть же в нас шашка саморубная –
В Рязані благословенная.
Не зможе проти них нічого сотник Черник учинити:
Стрельнем раз, рубнем два – буде в сирій землі гнити».
То, як теє командір зачуває,
На передпілля виступає,
Зично гукає:
«Гей, ти сотнику та Хведір Чернику,
Січовий характернику!
Не добре собі з нами починаєш,
Що із-за земляного валу на мою ровту стріляєш,
Кров християнську проливаєш.
Та виходь же ти сам, сотнику стрілецький,
На козацький герць молодецький.
Та будемо з собою воювати,
Гострі шашки до кости притупляти,
А хто з нас переможе, поборе,
Того правда, і ниви, і гори.»
Чи то сизий сокіл, шукаючи пари,
Вилітає з-за хмари?
Чи то ясен місяць із-за зеленого бору
Піднімається вгору?
Ні, то сотник Черник із-за земляного валу
На передпілля виступає,
Певно себе має.
На ньому зброя ясним дзвоном дзвонить,
Страху нагонить,
А кого досягне, тому між живими не бути.
Та не вспів же Хведір, та не вспів Черник
Шаблі з піхви добути,
Як ударили разом московськії стріли,
Мов роз'ярені оси – кулі забриніли.
Та ні жодная куля козацького тіла
Зачіпити не сміла,
Тільки одним-одная
Куля зрадливая,
В Москві-матушці свяченая
Гадюкою вкруг Черника звилась,
У самеє серце,
Під п'яте реберце
Жалом уп'ялилась.
Ой упав же Хведір, ой упав же Черник,
Як підтята ялиця,
Зомліли руки, зомліли ноги,
Світ ув очах тьмиться.
Ой та промовить сотник Хведір Черник
Та до своіх хлопців-молодців:
«Січовики славні, друзі моі давні,
Не час вам тепер мої рани завивати,
Кров добру, стрілецьку спиняти.
Бо вже мої очі гаснуть, як ті зорі на світанні.
Сповніть же ви, друзі, ще наказ мій останній:
Та вдарте ви разом на московські запори,
Як буря на Чорному морі.
Трощіть, рубайте,
Київ злотобанний з кайдан визволяйте,
А тоді мене чесно, по козацьки поховайте!..»
Чи то в горах Карпатах веснянії води
Кришать скелі, розбивають колоди?
Чи то буйнокрилі вітри степовії
Снігові розкидають завії?
Ні, то Січові Стрільці, орли-сизокрильці
Гарматами орють, кулеметами сіють, а шаблюками косять,
Не дають пощади і для себе пощади не просять,
Ворожії лави
Як сухії трави
Розкидають-розносять…
А в суботу рано, рано-пораненько
Звеселили Україну-неньку:
Київ злотобанний славним боєм брали,
Народную владу світу возвіщали.
Сотник Хведір Черника,
Січового характерника
На горі високій,
Над Дніпром широким,
Чесно, по козацьки ховали.
З крісів, з кулеметів, з гармат довгошиїх яссу воздавали,
Лицареві «Слава» гукали.
Буде тая слава
Стрілецька, кривава
По всім світі від краю до краю лунати,
Прибитеє серце вгору підіймати,
Поки сонця світу,
Поки трав та квіту,
Поки вод у ріках,
А у жилах крови –
Амінь.[286]