І цей дух нації виявив себе незабаром у формі друкованого рідного слова. Тихо, майже непомітно почали витікати, мов з-під землі, струмочки національного відродження. Із першими творами нової української літератури в Росії – вступив український народ на шлях свого національного відродження, зробив перші кроки до великої мети, дістав у руки цінну зброю до дальшої боротьби. І тоді почув народ серед мертвої тишини – грімке, полумінне слово свого пробудителя й апостола – Тараса Шевченка, що голосно і відважно промовив до всієї поневоленої нації, як ніхто дотепер – про любов до України, про жорстоких гнобителів нашого народу. Він перший після довголітньої неволі кликав український народ до боротьби за волю України та взивав порвати кайдани неволі.
Жорстоко покарав московський цар цей бунт. Знову стануло перед очима Москви мариво українського сепаратизму. Брутальний деспот у своєму страху не повстидався перед культурним світом позбавити український народ основних людських прав на його рідну мову та рідну культуру, заборонивши поширювання українського друкованого слова. Знову лютує московська реакція, – українські патріоти опиняються на далекому засланні, товариства грамотности кваліфікується як бунтарські організації для відділення України від Росії, – забороняється навіть поширювати між народом переклад «Святого Письма» українською мовою… У живання української мови стає державним злочином. Яка величезна шкода для розвитку нації, коли в такім стані минають десятки років!
Але сила стихійної національної енергії поборює усі найтяжчі перешкоди. Захистом українського духа стає театр. Національної думки не вбито. Вона живе і розвивається. Появляється цілий ряд передових суспільних діячів та письменників. Закріплюються українські культурні здобутки, творяться основи української науки, йде муравлина праця для відродження нації. Уже за часів найтяжчої реакції постають перші таємні політичні гуртки й організації, що виставляють свої політичні постуляти із домаганням автономії України з соймом у Києві. Постає перша політична партія: Революційна Українська Партія, що проголошує гасло Самостійної України. В цей спосіб український народ в Росії виявив власну волю до життя та активної боротьби за свої права. Але згадані організації були таємні і нечисленні та не могли обняти своєю діяльністю ширших народних мас, бо до 1905 року не було дозволено українцям вести яку-небудь легальну громадську, чи політичну роботу. Національний рух не міг переходити в несвідомі національно маси та формувати їх в модерну націю.
Із вибухом революції в Росії в 1905 році злагіднів режим та на короткий час відкрились можливості ведення громадської і політичної праці. Але живий та масовий національний рух занепокоїв Росію. Уже від 1907 року настала тяжка реакція та твердий протиукраїнський курс політики, що тривали аж до 1914 року.
Положення українського народу в австро-угорській займанщині було зовсім інакше, ніж у Росії. Політичні відносини в Австрії були значно кращі, як під російським царатом, бо Австрія від 1848 року була конституційною монархією. Поза десятилітнім (1851-1860) періодом абсолютизму – вона була формально правовою державою. Не зважаючи на внутрішньо-державну політику Австрії, яка була близько зв'язана з інтересами поляків та яка передала їм усю владу над українським народом в Галичині, ставлячи його у становище другорядної нації, – все ж таки австріиська конституція давала кожному народові можливість національного розвитку та політичної боротьби за свої права. Австрійська політика у відношенні до українців ніколи не була ясна й певна та не йшла по лінії визвольних змагань українського народу. Інтереси українців в Австрії охороняла не політика віденської влади, тільки державна австрійська конституція, яка не була проголошена Габсбургами з ласки для їх народів, а була здобутком загально-европейських революційних, демократичних рухів в половині ХІХ-ого століття.
Засада громадської і національної рівноправности, забезпечена конституційно, була тою підставою, на якій будувалось національне життя українців в Австрії. Українська мова в Австрії була вживана в державних та публічних інституціях і була викладовою мовою на Львівськім і Черновецькім університетах. Українською мовою промовляли посли у віденськім парляменті, нею оголошувано всі державні закони. Український народ брав тут участь у державнім житті як окрема нація. Хоча на практиці треба було зводити завзяту боротьбу з поляками за всі національні права – то якраз можливість цієї боротьби на конституційній базі, була чинником, що виховував і формував галицьких українців як модерну націю, по думці соціологічної тези, що боротьба є матір'ю нації.[1] Поскільки життя нації є тісно зв'язане із життям новочасної політичної демократії – то австрійський конституційний лад, забезпечуючи своїм горожанам національну рівноправність, спонукав українців до активної участи в політичнім житті, даючи їм можливість розвитку й боротьби. Тут український народ своїми власними силами будував своє національне життя. Спільними зусиллями широких народних мас творяться тисячі освітніх, руханкових, кооперативних і політичних організацій. Тут проголошено та обосновано вперше Юліяном Бачинським в 1895 р. в його книжці «Україна Ірредента» – постулят державної самостійности України. Тут твориться модерний український масовий політичний рух, постають політичні партії: Українська Радикальна Партія, Українська Соціяльно-Демократична Партія і Українська Національно-Демократична Партія, які втягають широкі народні маси у свідому, дисципліновану політичну боротьбу. Університетські катедри в українській мові на теологічнім, філософічнім та правничім факультетах, багатий Національний Музей та Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, що під знаменитим проводом Михайла Грушевського стає зав'язком української академії наук – усе це є знаменним завершенням національного розвитку українського народу під австрійською займанщиною. Так отже силою історичних обставин, австрійська Україна мусіла стати духовим центром усього українського життя, зогляду на своє особливе політичне положення.
Східня Україна, як материк нації і свідок її історичної традиції – хоч перебувала в тяжких політичних умовах російського царату, то була джерелом нашої національної сили та творила основні духові та визвольно-політичні ідеї для цілої нації. Там появились перші публікації народних та історичних пісень і дум, там відродилась українська література, там постала організація Кирило-Методіївське Братство, що заговорила про українську республіку, там працював геній України Тарас Шевченко, якого ідеї стають національною євангелією для галицьких українців. Звідтам виїхав в Европу Михайло Драгоманів на до смертну політичну еміграцію та запліднив українське життя в Галичині модерними духовими й політичними ідеями. З Києва переїхав у Львів творець історії України, Михайло Грушевський, що своєю величезною працею поклав основи під українську самостійність. Усі ідеї і визвольні пляни, що зродились над Дніпром – переводились в Галичині в діло. Галичина стала українським П'ємонтом, де спільними силами всієї соборної України розбудовується повне життя нації. Михайло Драгоманів, що так багато причинився до поширення і поглиблення соборницької думки, вказував весь час на велике значення факту, що частина українських земель найшлась поза границями російської імперії та перебувала в державі, де існували конституційні права та де була забезпечена особиста й політична свобода людини.[2] Культурні й політичні взаємини між роздертими частинами України скріплялися, а в об'єднаній праці і в боротьбі творилася одна національна культура, одна політично-визвольна думка та один національно державний ідеал.
На переломі ХІХ і ХХ століть аж до 1914 року, стає австрійська Україна захистом української політичної еміграції з Росії, яка розвиває тут свою визвольну протимосковську революційну роботу.
Український народ, хоч розділений кордонами, ставав свідомою своєї мети нацією. Виразником його бажань і домагань були політичні партії, які в своїх програмах деклярували засадничі визвольні постуляти та перед масами українського народу ставили основну мету, за яку вони мали боротись. Цим постулятом і цією метою був клич Самостійної Української Держави. Проголосили його: УРП в 1895 р., УСДП і УНДП в 1899 р. і РУП в 1900 році.