Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовецького провідника та авторитетного національно-демократичного політика, – д-ра Костя Левицького; далі – сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, – Михайла Павлика, і вкінці – особа соціялістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, – Миколи Ганкевича, – були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдности нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.
Могутній клич єдности пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.
А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіялістичні мрії Росії – завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда – Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені – перед невідомим майбутнім, без свойого слова, без власного імени. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.
В плянах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Приступлено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник «Раду», журнали-місячники «Літературно-Науковий Вістник» і «Українську Хату» та тижневик «Село». Редактора «Української Хати» Павла Богацького вислано на Сибір.
Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імени. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: «Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!»[54]
Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріюмфі приступив до виконання свойого ганебного пляну – ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О.Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, виарештувано сотки провідних громадян з митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало «визволення» галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколаєвич у своїм маніфесті, заявляючи: «Вам, народи Австрії і Угорщини – Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії…» Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів – почали своє «визвольне» діло.[55]
Один із провідних людей Росії, Меншиков – так писав тоді в газеті «Новоє Время»:
«Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Русска армія і русска влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основно продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, – вони всі повинні бути переловлені і усунені із русского суспільства».[56]
Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.
Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.
І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини – Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, – це були або державні сепаратисти, або «пораженці», які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясности образу, – наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.
Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціятор усіх важніших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії – Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:
«На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання «обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа». Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.
Всі ми були певні, що побіда Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення… А.В.Ніковський і я рішуче стали на так звану «пораженчеську» позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження».
А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині – Є. Чикаленко так пише: «В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати».[57]
Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, – так оповідає про настрої російських українців на початку війни: