«Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим «підйомом». Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грома. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас».[58]
Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:
«Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій «тюрмі народів». Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці.
Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихиути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний «застєнок» усякої волі і права».[59]
Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:
«Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй… Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильности. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні…»[60]
Крім повищої негації російського імперіялізму, – Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:
«Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існувания такі великі, що можуть усе витримати.
Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю – українська. Не невтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, буlуюча, організуюча.
Ми не маємо ніякої потреби надіятися на те, що «за нас правда святая». Ми не потребуємо ніякої справедливости. За нас історія, закони життя та ми самі. Наше національне життя можуть менше або більше затримати на шляху розвою, але спинити не можуть уже жадні сили. Ми виходимо з сирости, з землі, з лона нашої нації, знову вертаємося до неї й знову виходимо. І в тім наша сила».[61]
Як близькі ці думки до науки Івана Франка та до поглядів, висловлених Головною Українською Радою та Союзом Визволення України на західньому боці воєнного фронту, майже в тім самім часі!
Не політика пасивного вичікування, а активна орієнтація на власні сили українські й гаряче бажання поразки Росії, – були тим здоровим голосом українського духа, що лунав у хвилині вибуху першої світової війни із уст найкращих представників української нації.
Відома заява льояльности «Украинской Жизни» супроти російської держави, проголошена іменем російських українців в Москві в серпні 1914 р., не була вірним і свобідним висловом поглядів свідомого українського громадянства в Росії. Був це помилковий політичний акт одної групи осіб, яка, побоюючись, що російський уряд знищить зовсім український рух, та діючи під примусом і тиском тяжкої патріотично-воєнної психози, – думала своєю вірнопідданчою заявою для «спільної батьківщини» – Росії, рятувати громадсько-політичну позицію українців. Одначе, як належало сподіватись, вона своєї мети не осягнула, бо російський уряд не звернув ніякої уваги на цю льояльну деклярацію. Її автори і однодумці, уже кілька місяців після її проголошення, пізнали свою помилку та зайняли вороже, «пораженчеське» становище до російського імперіялізму.
Визначний український діяч, Петро Стебницький, що належав до однодумців згаданої деклярації, вияснює цю зміну в думках і настроях льояльних українців в Росії, в той спосіб:
«Виявлевий в Галичині свідомий вандалізм російських властей до української культури, розкрив очі українському громадянству на дійсні завдання російської політики. Потрясаючі враження галицьких подій зробили крутий перелім у настрою навіть таких українців, які давно затратили національну свідомість, тісно злившися із російськими громадянськими колами. В українськім громадянстві різко зміцніли пораженчеські течії. Стало ясно, що перемога Росії несе з собою українцям не свободу, а перемогу реакції і продовження давньої політики насильства й безправства».[62]
Не зважаючи на суворий режим воєнного часу, – існували від початку війни і розвивали свою дуже живу підпільну революційну акцію досить численні українські соціялістичні студентські революційні організації в різних містах України – в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Миргороді та інших містах, як також у Петрограді і в Москві. Вони видавали підпільну газету «Боротьба» та цілий ряд брошур протиросійського змісту і противоєнних проклямацій, в яких містились також передруки із видань Союзу Визволення України,[63] що мав свої осередки на Україні та утримував з ними зв'язок через воєнний фронт або невтральні держави.[64] Ці організації енергійно поширювали та популяризували противоєнні кличі та гасло самостійности України. Їх слідила російська жандармерія і деякі члени були арештовані та засуджені.
Діяльну участь у цих організаціях приймали, згадувані уже вище учасники передвоєнного стрілецького руху, вислані ще до війни зі Львова на Східню Україну для революційної роботи – В.Семець, Ю.Охримович та І.Лизанівський. Зокрема Ю.Охримович виїздив до різних таємних студентських громад із доповідями на політичні теми.[65]
Ми бачимо отже, що гарячим бажанням усього свідомого українства по обох боках воєнного фронту, був розгром Росії Центральними Державами, і вслід за тим тверде переконання, що тільки поразка Росії послужить до нашого визволення та здобуття волі Україні.
Із бойовим гаслом «Розгром Росії, воля Україні!» – вступив український народ у першу світову війну.
Могутнім відгомоном пролунав по всій галицькій Україні маніфест Головної Української Ради, що закликав український народ створити власну силу, якою мала бути військова формація Українських Січових Стрільців. Українська військова частина, що під українським політичним проводом, під кличем боротьби за державну незалежність та під українським прапором піде в бій проти історичного ворога України – це мала бути ця власна сила українського народу, єдина підстава нашої незалежної політики; це мала бути в діло введена ідея, що ми самі маємо рішати про нашу долю та власними руками і власними жертвами маємо здобути собі свободу. Переломовий історичний момент зажадав від нас вирішного чину зі зброєю в руках.
60
[58] Дивись: «Нова Рада», Київ, 16 травня 1917, ч. 29. Цит. за ВСВУ, з 25 листопада 1917, стор.756.
61
[59] В.Винниченко. «В чем наша сила?», журнал «Украинская Жизнь». Москва, липень 1915 р.
62
[60] П.Стебннцький. Украина й Украинци. Петроград, 1917, стор. 42-43. За В.Дорошенком. ВСВУ, з 25 листопада 1917, ч. 178.
63
[61] Осип Гермайзе. Матеріяли до історії українського руху за світової війни. «Український Археографічний 3бірник», том перший. Київ, 1926, стор. 271-354.
64
[62] Діяльність «Союзу Визволення України» здобула собі поважні симпатії на Україні. В квітні 1915 р. відбулася в Києві нарада діячів українських соціялістичних організацій, яка вповні одобрила діяльність і політичну позицію СВУ та її самостійницьку плятформу. Представннк цієї групи діячів Євген Голицинський двічі виїздив нелегально за кордон в 1915 і 1916 рр., та нав'язав особистий контакт з президією СВУ. Справу нелегального переїзду Є.Голицинського за кордон, організував особисто д-р Лев Ганкевич, перебуваючи тоді в Софії, як представник СВУ.
65
[63] Юліян Охримович. Розвиток української національно-політичної думки. Львів, 1922, стор.ІХ, Х.