Цей перший побут УСС серед українських народних мас Закарпаття був свого роду дебютом у відношенні стрілецтва до народу. Українські Січові Стрільці – це сини народу, селян, робітників і інтелігенції, що вийшла з народу або між ним працювала. Від наймолодших літ зрослись із народним життям, жили почуваннями народу, розуміли його інтереси, пізнали його душу. Коли доросли – працювали між народом, освідомляли його, організували, їздили по читальнях Просвіти, Січах, Соколах, промовляли на тисячах зборів і віч. І коли вони станули в стрілецькі ряди, то пішли туди з тим самим ідейним наставленням. УСС у військових, стрілецьких одностроях були активними громадянами, почували себе все зв'язаними з народом, інтересувалися його долею, де могли помагали йому, боронили його перед кривдою і надужиттями, вчили і освідомлювали його. Український Січовий Стрілець був не тільки вояком, бойовиком, – але також був усе свідомим і активним громадянином, що серед найтяжчих воєнних трудів не забував ніколи про свої народні обов'язки. Увесь час свого існування, Українське Січове Стрілецтво чуло всюди свою українську мову та стрічало на кожному кроці своїх походів та під час постоїв свій селянський народ, який заступав йому брак власної державности. Рідний народ та рідна земля, були для Стрілецтва сyрогатом власної держави. І як широка українська земля, на Закарпатті, Підгір'ю, Поділлі, Волині, Холмщині, Київщині, Херсонщині, Полтавщині, Чернігівщині, і всюди, де стрілецькі ноги топтали рідну землю впродовж наших визвольних змагань, остався про Українське Січове Стрілецтво теплий спомин, як про щирих і вірних синів свого народу.
Хоч вишкільна праця УСС проходила тепер скорим темпом, а їх боєздатність росла на очах, то не вдалося усунути важних недостач, які унеможливлювали нормальний ріст Легіону УСС. Була це недостача нормальної зброї (крісів Манліхера), великий брак одежі і взуття та недостача санітарної опіки. У зв'язку з тим постала тоді стрілецька жартівлива пісня: «Маширують добровольці через Мезетеребеш (мадярська назва Страбичева), чи то войсько, чи то банда, ти ніяк не розбереш». Ця жартівлива пісня, – це реальне відображення глибокої, стрілецької дійсности, це образ тисяч ідейної молоді, що в обірваній одежі і підраному взутті пішла проливати кров за Україну.
Одночасно знову виявилось неприхильне відношення австрійського командування до УСС. Воно повідомило команду легіону, що УСС не будуть творити одноцілої, більшої військової формації. Вслід за тим зліквідовано навіть окрему організацію куренів, а багато сотень поділено на партизанські відділи. Ясно отже, що Австрія, не маючи ніякого позитивного пляну відносно української справи, не бажала бачити в формації УСС зав'язку окремої української збройної сили.
Серед тієї щоденної вишкільної і організаційної праці, що, здавалось, потриває довший час, уже на п'ятий день побуту УСС на Закарпатті, надійшов із австрійського командування наказ вислати на фронт у Карпати одну стрілецьку сотну. Після провірки справности і боєздатности кращих сотень – вибір впав на першу сотню, першого куреня (т. зв. сотню Дідушка), яка негайно виїхала з Страбичева залізничим транспортом в Карпати 10 вересня 1914 року. Сотня мала повний бойовий стан, чотири чоти по 50 боєвиків, майже всі озброєні тільки Верндлями (старі кріси на один набій). Виїхали в цивільних або стрілецьких одягах, без наплечників, зле озброєні й зле виряджені. По дорозі дістали в Мукачеві у військовім магазині старі мадярські однострої. Наплечників не одержали, тільки хлібники.
Не було ні санітарів, ні лікаря, ні польової кухні. Сотня вивагонувалась на станції Воловець, звідки відійшла до Нижніх Верецьких, де стала постоєм для охоронної і польової служби та підготовлялась до оборони цього важного карпатського просмику.
За тиждень після відмаршу сотні Дідушка, відійшла на карпатський фронт сотня Семенюка, для скріплення оборони Ужоцького просмику.
Австрійське командування, висилаючи перші стрілецькі сотні на карпатський фронт, зробило це надто легкодушно та непродумано, не виждавши на закінчення хоч би найосновнішого бойового вишколу Стрілецтва, яке в своїй масі не мало ще можливости ані часу засвоїти собі хоч би головні підстави воєнного ремесла. Мабуть ні одна з них перед відходом на фронт не вправлялась у стрілянні острими набоями, багато стрільців взагалі ще не стріляло ніколи з кріса, а зокрема з крісів системи Верндля, якими озброєна була більшість УСС. Таємниця стріляння була розкрита вперше стрільцями щойно під час бою, на фронті. Але ситуацію рятував – передусім у сотні Дідушка – її особовий склад, який творили в переважаючій більшості студенти і середньошкільники, в значній частині члени передвоєнних стрілецьких і пластових організацій.
В найближчих днях мали сотні стрінутись із ворогом, що заливши великими силами Галичину, продирався тепер через Карпати. Обі ці сотні, перші із усіх УСС, прийняли в днях 27 і 28 вересня 1914 року бойове «хрещення» під Сянками і Нижніми Верецькими, стримуючи до останніх можливостей своїми невеликими силами переважаючі московські сили. Пішли в перший бій побіч найбільших і найкращих армій світу, вони, непрофесійні вояки, невишколювані літами в казармах і академіях. В обох сотнях були перші вбиті Українські Січові Стрільці і багато ранених. Своєю бойовою поставою, відвагою та успішною обороною важної позиції, здобула сотня Дідушка особливе признання від командира оборони Верецького просмику, полковника Шпарбера. Українські Січові Стрільці здобувають перші бойові відзначення, срібні медалі хоробрости (командант сотні та командант третьої чоти, Левко Коберський, сімнадцятилітній гімназист, провідник середньошкільного пласту в Самборі). Його чота витримала головний натиск ворога та мала найбільші втрати.
Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу – українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України – не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну.
І в цьому лежить історичне першенство Українського Січового Стрілецтва, що є його безспірною признакою та особливістю. У перших боях УСС проти заливу московської орди, в глибині карпатських гір, коло бойківських містечок Сянки і Нижні Верецькі – нав'язано перервану в 1709 році нитку украЇнської боротьби проти Московщини. В моменті, коли ім'я України будо викреслене з пам'яті світу, із соток стрілецьких крісів залунало та понеслось далеко по широкому світі бойове слово в обороні України. А проголосили його Українські Січові Стрільці. Відродилась лицарська традиція України. Свіжі могили Українських Січових Стрільців під Сянками і Верецькими, що на них поставлено хрести із прізвищами героїв та із новими, гордими написами: «Впав за волю України» – стали неоспорним доказом нашого права на вільне, незалежне життя, збагатили нашу націю найкращими цінностями та започаткували героїчний похід українського народу до волі, що триває по сьогоднішній день.