Таким способом спільними змаганнями обох частин України завершився цей знаменний період українського національного відродження.
Із розвитком та ростом національної свідомости та масового політичного руху, клич самостійної української державности почав обхоплювати, від початку ХХ-го століття, щораз ширші маси українського народу, передусім під австрійською займанщиною. Одначе ця популяризація ідеї самостійности та відновлення національної незалежности не була висловом якогось конкретного домагання, що повинно бути здійснене в найближчій майбутності. Було це тільки суб'єктивне бажання, якого шляхів і метод здійснення поважно не дискутували. Була це теоретична концепція, що не опиралась на ніякім конкретнім пляні її реалізації.
Після засадничої самостійницької деклярації у програмах поодиноких політичних партій – уся політична робота між народом була спрямована на боротьбу за національно-політичні nостуляти в обох державах, де жив український народ, при чому зберігано повну льояльність до окупантів. Ідея державної самостійности була тільки святочним гаслом, проголошуваним час до часу на політичних зборах і з'їздах або Шевченківських святах. Боротьба за мінімальну національно-політичну програму, що охоплювала цілий список різнородних домагань – абсорбувала в цілості всю тодішню громадську діяльність, а постулят національно-культурної чи територіяльної автономії українських земель, і в Росії, і в Австрії – був у тодішній дійсності недосяжним домаганням. Постулят автономної України під російською займанщиною був актуальним тільки короткий час після революції в 1905 році, після чого настала реакція.
В галицькій Україні після довголітньої і завзятої боротьби з польськими можновладцями, в якій брали участь найширші маси національно освідомленого населення та вели її усіми засобами, до революційних включно, – щойно в 1914 році стала актуальною справа дуже обмеженої культурної автономії, при чому про адміністраційний поділ Галичини на українську і польську частини, – не було навіть мови.
Але ідея Самостійної України, – раз проголошена пророчим словом Шевченка і Франка та прийнята програмами усіх українських політичних партій, – мусіла діяти і діяла нестримно живим змістом своєї природної, стихійної, внутрішньої сили. Вона із залізною логікою історичної конечности вимагала свого здійснювання при всяких можлиних обставинах. Ця ідея бажала стати живим тілом, основною рушійною силою і рішальним мотивом активности та енергії кожного свідомого українця. Вона повинна була скеровувати нашу політику на дальшу, основну мету, не перебільшуючи значення дрібних здобутків, осягнених у займанницьких державах, – та в тому напрямі виховувати народні маси і спрямовувати їх активність.
Іван Франко твердив, що ідеал самостійної України буде для нас недосяжною мрією лиш доти, доки ми самі не знайдемо в собі досить волі, щоб іти до цього ідеалу, стежки до якого «лежать ось тут під нашими ногами».[3]
І в цьому реальному й практичному виді найшла ідея самостійної України своїх відданих та щирих визнавців серед молодої генерації народу, серед загалу тодішньої української студентської молоді. Під впливом модерних демократичних ідей та новітніх поступових соціяльних рухів, і в висліді студій і зрозуміння національно-державної традиції українського народу та її значення для дальшої визвольної боротьби – українська молодь високих та середніх шкіл австрійської України перебрала в свої руки бойовий прапор Самостійної України, об'єднуючись на переломі ХІХ і ХХ століть в тисячних рядах нової організації, під назвою «Молода Україна». Це назва широкого ідейного руху молоді, якому в майбутньому довелось відограти рішальну ролю в актуалізації і здійснюванні гасла самостійної української державности. Ініціятором та одним із передових ідеологів «Молодої України» був студент прав Львівського університету, Володимир Старосольський,[4] палкий український самостійник та ідеаліст, людина криштального характеру, глибокої вродженої культури, небуденного таланту та сердечної і товариської вдачі. До гурту основників та перших організаторів і ідейних провідників «Молодої України» належали оці її передові члени: Євген Косевич, Лонгин Цегельський, Теофіль Мелень, Остап Грабовський, Семен Горук, Михайло Галущинський, Антін Крyшельницький, Володимир Темницький, Лев Ганкевич, Степан Баран і Володимир Гуркевич.[5] Була це високоідейна, характерна громада, що мала в своїм середовищі багато людей великого інтелекту, високоосвічених у всіх галузях людського знання, а зокрема основно обзнайомлених із сучасними світовими суспільними рухами та поступовими теоріями й умовими течіями. Вона брала найактивнішу участь та надавала напрям усьому нашому громадському та політичному життю тих часів. Була це доба надзвичайного ентузіязму молоді, що не погоджувалась із австрійським льоялізмом офіційного проводу української політики, і яка щиро і некомпромісно приймала гасло самостійної України, як своє «вірую», яке треба вщіплювати щоденно в дyшу кожного українця, бо воно не є якоюсь далекою мрією, тільки нашою першою й основною метою.
Члени «Молодої України» були визнавцями різних суспільних і філософічних світоглядів та активними членами усіх українських політичних партій і провадили між собою незвичайно живі й серйозні дебати на суспільно-політичні й світоглядові теми. Та не зважаючи на це, вони як люди високої культури та ідеї, і як дійсні демократи – були без застереження толерантні супроти себе, довіряли собі та взаємно себе поважали. Об'єднувала їх спільна всім ідея самостійної української державности. В цій атмосфері глибокої товариської та громадської моралі виростала вся тодішня українська молодь.
Для поширення своїх ідей між українським громадянством та найширшими колами молоді, видавала організація місячний журнал «Молода Україна». Про надзвичайну популярність та вплив «Молодої України» свідчить низка масових актів та публічних виступів, які в історії українського відродження є подіями історичного значення.
Першою історичною маніфестацією «Молодої України» був загальний з'їзд українського студентства і середньошкільників в липні 1900 року у Львові, який при надзвчайнім ентузіязмі всіх учасників проголосив національно-державницьке кредо «Молодої України». З'їзд прийняв резолюцію, що «тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою». Перший раз на українських землях проголошено на цьому з'їзді, публічно, домагання створення незалежної і соборної української держави, і це домагання стало провідним гаслом усієї української молоді та повело її в ряди Українських Січових Стрільців в 1914 році. Справу української державностй на цьому з'їзді реферували Володимир Старосольський і Лонгин Цегельський, автор виданої тоді та масово поширюваної книжки: «Русь-Україна і Московщина», в якій на основі ідей і науки вчителя тодішньої української молоді, М.Драгоманова, обгрунтовано постулят української державности по думці української історичної традиції та пануючих тоді в Европі поступових і демократичних ідей.[6] Тодішній щоденник «Діло» зігнорував цей з'їзд, не подаючи навіть змісту ухвалених резолюцій. Сміливий виступ молоді заскочив нашу старшу інтелігенцію.[7]
Другою історичною акцією, веденою «Молодою Україною», була рішуча, масова, революційна боротьба за український університет у Львові. Її вели шляхом бурхливих демонстрацій і актів, а замість легального випрошування свойого права у польських та австрійських можновладців шляхом петицій та парляментарних внесків – перенесла молодь боротьбу за університет між широкі народні маси та зв'язала її ідеологічно з постулятом самостійної України. Університетську боротьбу виразно поставлено як одну з перших передумов в боротьбі за нашу державність та зв'язано її рівночасно з політичними й соціяльнимй інтересами народних мас.[8] Завершенням тої радикальної боротьби за університет було рішення «Молодої України» восени 1901 р. – покинути демонстраційно Львівський університет та перенестись на дальші студії на інші австрійські університети. І вся українська студентська молодь при гарячому співчутті та жертвенній допомозі усієї суспільности, в числі коло 1000, у високому почутті національної гордости та віри в перемогу, покинула Львів. Про українську справу заговорив світ. В легалізмі виховане громадянство почало усвідомлювати собі своє достоїнство та вартість власних сил. Замість оманливих сподівань на закони конституційної Австрії та вигдядання дрібних здобутків з ласки власть імущих – «Молода Україна» вказала народові нові, доцільніші методи національно-визвольної боротьби, а саме радикальну, некомпромісну, масову боротьбу, оперту на вірі у власні сили, яка хоч і получена з жертвами, та вона є найкращим і найпростішим шляхом до визволення та здобуття незалежности.
4
[4] Лонгин Цегельський. Молода Україна – історичний спомин. Календар «Провидіння» на 1948 р., Филаделфія, стор. 70.
5
[5] Майже всі вище наведені основники та провідні члени «Молодої України» це – або майбутні визначні Українські Січові Стрільці в першій світовій війні (М.Галущинський, В.Старосольський, С.Горук, Т.Мелень), або організатори й провідники довоєнного стрілецького руху (В.Старосольський, С.Горyк, В.Гуркевич, Т.Мелень), або члени Української Боєвої Управи (В.Темницький, В.Старосольський, В.Гуркевич), або передові члени Головної, а пізніше Загальної Української Ради (С.Баран, Л.Цегельський, В.Темницький, В.Старосольський, Т.Мелень), або співробітники Союзу Визволення України (Л.Ганкевич, Л.Цегельський, Т.Мелень).
7
[7] А.Цурковський. «Не пора, не пора». Календар «Провидіння» на 1948 рік, стор. 101,102.
8
[8] «Молода Україна», часопис української молоді. Львів, 1901, чч. 11-12, стор. 419-423.