«Командант стежі вістун Степан – після страшно тяжкого маршу в снігах – підповз під російські позиції, звідки почув українську мову. Він насторожує вуха, непорушливо приляг до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухав. Тепер слово вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «…нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди.
Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також…» – «Ей, австрієц, плі! «… трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель… Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним спинився його ворог… Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, тремтливі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому «мамо, мене, прощай. «Ворог» схилився й замкнув йому очі».[72]
У згаданому уже вище оповіданні «Марія» – змалював Василь Стефаник, як глибокий мислитель, у неперевершеній мистецькій формі ту ж трагедію, що настала між синами одного народу, коли одна його частина йшла добровільно воювати за Україну, щоб зірвати з неї кайдани московської неволі, – а друга була поневолі змушена боротися в рядах царської армії за знищення єдиного вільного огнища української культури та державницької думки.
Коли в стрілецькі руки попадали російські полонені, то першим питанням, що його ставили стрільці полоненим було: з якої губернії? – ожидаючи нетерпеливо бажаної відповіді, що полонений буде з полтавської, херсонської, чернігівської чи іншої української губернії, що вони почують живе слово українця та відомості про Україну, про життя народу, довідаються від живої людини про ту Україну, яку взялись визволяти. Хоч крихітку національної свідомости бажали найти стрільці в полоненого, бо хотіли вірити, що московський царат не вбив ще зовсім живої душі українського народу. Коли ж подибали хоч дещо свідомого українця, російського солдата, що знав про Шевченка, про національну окремішність українців від росіян, читав українські книжки чи часописи і т.п., то це була хвилина великої радости для стрільців. Але це траплялось – на жаль – досить рідко. Як рідних братів приймали їх УСС на своїх кватирах в місці постою та траплялось, що перетримували цих своїх «ворогів» у себе по кілька днів і довше. Були випадки, що після першого познайомлення на фронті стрільців із полоненими українцями, між ними продовжувалась товариська переписка, не раз дуже цікавого громадсько-політичного змісту.
В одній бойовій стрілецькій сутичці в Карпатах, в листопаді 1914 р., попав у полон, здавшись добровільно, молодий російський солдат, робітник з Катеринослава, Дмитро Шабала. Був це свідомий українець, і ми з великим захопленням довший час тоді з ним розмовляли. Був членом української соціяльно-демократичної партії в Катеринославі, читав журнал «Дзвін» та знав Володимира Винниченка й інших діячів. Мав при собі «Кобзаря» Шевченка, якого купив чи роздобув десь у Львові. Перед його відходом до етапу ми дали йому свою адресу польової пошти для дальшого зв'язку. За пару місяців надійшов від Шабали сердечний лист із табору полонених в Кніттельфельді в Стирії, після чого між нами продовжувалась переписка довший час. Основні уступи одного із захованих ще в оригіналі листів Дмитра Шабали до УСС Степана Ріпецького, писаних на фронт у Карпатах – подаємо як цікавий документ того часу:[73]
«Шановний друже!
Кніттенфельд, 8. декабря.
Звідси, з полону пишу я вам другого листа… В тім листі я вас прохав, щоб ви, коли маються в вас або в ваших товаришів ни потрібні вам книжки, або хоч старі числа часописів переслали нам для читання, за що ми будемо дужи вдячні. А то тут страшенно нудно сидіти склавши руки і чекати на їжу. Та і взагалі се міні найзручніший мент набіратись свідомости, котрої маю не много, і з котрою можи я бувби більш корисний рідному працюючому людові. Крім мене тут читачів знайдеться досить. Раніш я мріяв передплатити газету, і навіть в листі до вас я запитував: скільки буди коштувать передплата на місяць? і прохав також переслати її адресу. Тепер же ни маю за що передплатити, позаяк спершу їжі ми одержували за мало то приходилось докуповувати хліба; таким чином я витратив гроші на котрі мріяв передплатити газету.
Тут є багато українців полонених з російської України свідомих, із них суть вчителі народні і взагалі люди інтелігентних посад. З деякими міні часто приходиця говорити з приводу того, під чією владою нам українцям краще і легше здобути волю і самостійність. Я їм довожу, що краще під Австрією позаяк ми тут позбулись би денаціоналізації, котра так стоїть упорно на нашім шляху до культурного розвитку і призавзято піддержуєця кацапським ярмом. Вониж доводять міні ні на чому ни стоячи твердо, що краще під Росією добитись собі прав, припускають навіть і революційний переворот в Росії, забуваючи зовсім про шибениці і про те, що всякій, хто здумує прилюдно забалакати про волю, той рискує життям, а хоч принаймні загрожує йому заслання, каторга, а найменше так се декілька років вязниці, (я не кажу, що в Росії революція неможлива, вона можлива, але з многими жертвами, і не їхні інтелігентні плечі винесуть ввесь тягар її, а плечі працюючих фізично пролетарів, за допомогою з розумового боку людей інтелігентних, котрі ввесь час працювали над зрганізовавням робітництва). Вони мене доводять до обурения: бояться й думками розлучитись з тією нацією, котра ни хочи вважати нас нацією, а наш національний рух сміє взивати затією «кучки мазепинців». Та не тільки так на нас дивляться ріжні московські ліберали, а й робітництво їхнє, чи краще сказати московські с. демократичні робочі партії не припускають нам права на самостійність і національно-територіяльну автономію (через що в останні часи загострились відносини наших і їхніх робочих організацій).
Нидавно знайшов тут лікаря українця з Галичини і маю маленьку надію діставати в його українські газети… маю надію познайомитись ще тут з Галичанськими Українцями.
З пошаною – Дмитро».
Українські Січові Стрільці шукали таких Шабалів та бажали, щоб їх було більше, бо в них бачили майбутнє України. Але, на жаль, подібних йому було небагато. І це також журило і непокоїло Стрільців.
А з другого боку були аналогічні факти по російській стороні фронту, де свідомі національно вояки і старшини, українці, також дуже болюче переживали цю трагедію взаємного вбивання синів одного народу. Вони ощаджували становища на фронті обсаджені УСС-ами, спрямовуючи вогонь своїх артилерійських батерій на інші відтинки фронту, як це робив старшина російської артилерії Щербаківський.
З великою повагою та достоїнством говорить про цю трагедію українського народу в своїх спогадах, б. поручник російської армії, українець, Іван Кожушко, що командував двома ротами 450 Зміївського піхотного полку в боях за Лисоню проти Легіону УСС в перших днях вересня 1916 р. Одночасно він розуміє національно-визвольну ролю УСС, та з великою пошаною ставиться до їх бойових чинів. На основі найдених на фронті документів йому було відомо, що УСС «б'ються з москалями за волю України». Свій обширний та цікавий спогад він закінчує окликом: «Українським Січовим Стрільцям – слава!»[74]
Коли Українські Січові Стрільці виступили в імені і в інтересі українського народу до збройної боротьби проти російського царату, щоб розбити цю зненавиджену всіми свідомими українцями тюрму та здобути нашому народові волю, – то ні їх ідей, ні їх збройної боротьби, ні мети цієї боротьби не обезцінює факт, що в мундурах армії російської імперії по другому боці фронту були примушені боротись українці.
Це сумне та трагічне явище взаємного братовбивства прибрало пізніше впродовж наших визвольних змагань – на превеликий жаль – ще більш драматичні форми, коли українській армії довелось в 1919 р. боротись з тими, із українців сформованими полками і дивізіями, які збаламучені комуністами, добровільно станули по стороні московських загарбників до збройної боротьби проти Української Народної Республіки.
Цю трагедію переживали всі нації, що були поділені між двом, а і більше державами й боролись за своє визволення, та на превеликий жаль мабуть будуть ще і в майбутньому її переживати.
73
[71] Цей лист і кілька інших листів Д.Шабали до УСС С.Ріпецького – були друковані на сторійках віденського «Діла» в першій половині 1915 р., куди пересилав до поміщення відписи цих листів, старшина цензурного уряду у Відні – чотар Гриць Микитей. Д. Шабала ще під час війни виїздив з доручения Союзу Визволення України на Наддніпрянщину підпільним шляхом для організації і пропаганди. Згадує про це також П.Феденко в своїй книжці «Ісаак Мазепа», Лондон, 1954, стор. 18,19. Він каже: «З одного табору полонених прибув у Катеринослав у час війни молодий робітник Дмитро Шабала і приніс інформації про роботу Союзу Визволення України».
74
[72] Іван Кожушко. На Стрипі і Ценівці з «другого боку». «Свобода», Джерзі Ситі, 12 жовтня 1954, ч. 196.