Паралельно із січовою організацією постали і розвивалися гімнастичні товариства, що звалися «Сокіл». Вони діяли під nроводом фахівця руханкової справи, проф. Івана Боберського, пізнішого ініціятора стрілецьких секцій при сокільських організаціях та заслуженого члена Української Боєвої Управи. Завдяки енергії і знанню свойого голови, «Сокіл» користувавсь здобутками та методами модерного фізичного виховання, а слова бадьорого сокільського гимну: «Боротись будемо, Соколи, всі ми, за нашу святу Україну!», найкраще з'ясовують мету сокільських товариств, яких національно-державницьке спрямування йшло по одній лінії з «Січами».
Число січових і сокільських товариств доходило перед війною – до двох тисяч.
Це велика історична заслуга січового і сокільського рухів та їх творців, що своїм живим, бадьорим і емоціональним змістом, защепили в маси нашого народу глибоке національне почуття та свідомість гордої державницької традиції, яку наш народ тоді докладніше пізнав та з цілого серця полюбив. Виховання почуття суспільного обов'язку та національно-громадської дисціпліни, масові руханкові вправи і муштра на зразок війська, величаві маніфестації, пописи та походи – були знаменитою підготовою до грядучих історичних подій і змагань, до яких могла станути тільки вихована, солідарна, національно свідома та здисциплінована нація.
Треба також відзначити існування в Галичині до першої світової війни численних таємних організацій молоді середніх шкіл, т. зв. кружків, що продовжували традицію «Молодої України» та вели свою працю у тіснім зв'язку із студентами високих шкіл, і які відограли важну ролю у національно громадському вихованні молоді. Були це передусім самоосвітні організації, яких завданням було добувати найширше знання, що його не давала молоді чужа і реакційна школа. Студії української літератури, історії і культури стояли на першому місці. Завзята ідейна боротьба з москвофільством, яка починалась уже в гімназії, вимагала основних відомостей про самостійність української нації. Йшла боротьба за нашу національну назву. Панувала тоді ще назва «русин». Усі видання історії України М.Грушевського були основною зброєю в ідейній боротьбі за нашу національну самостійність. Книжка Л.Цегельського «Русь-Україна і Московщина» через свій популярний виклад і демократичні та самостійницькі тенденції – була національним катехизмом тодішніх середньошкільників. Також суспільні науки, соціологія, політична економія, політика, теорія та історія суспільних ідей, історія французької і російської революцій, соціялізм, а також філософія й основи природничих наук – були предметом самоосвіти. Зокрема основніше пророблювано твори і діяльність Михайла Драгоманова, як патрона середньошкільних кружків, які скорочено називано також «Драгоманівками». Деякі кружки задержали ще стару фірму «Молодої України».
Ця самоосвітня праця відбувалась шляхом рефератів та дискусій і читанням книжок, що находились у тайній бібліотеці кожного кружка.
Голосний відгук у кружках середньошкільників та серед студентства знайшов революційний рух в Росії в 1905 і наступних рр. Кожний революційний виступ проти російського царату був предметом симпатій та подиву кружкової молоді. Популяризувалась та засвоювалась ідея революційної, збройної боротьби народу за волю. В кружкових бібліотеках того часу подибуємо обильну революційну літературу з Росії. «Підземна Росія» займає важне місце в уяві та свідомості молоді. Численні революціонери – емігранти зі Східньої України, як учасники і живі свідки, розказують на зборах у Львові та на провінції, про боротьбу з російським царатом. Все це мало свій вплив на настрої і світогляд молоді.
Панівний дух в кружках середньошкільників був незвичайно серйозний. Відчувалось у ній традицію і досвід та авторитет старших попередників. Тайність організації, святочне приречення новоприйнятого члена не зраджувати тайни існування кружка, виконувати членські обов'язки організації та чесно працювати в ній для здобуття знання, щоб після покінчення середньої школи стати вповні підготованим громадянином до суспільно-національного життя, – це все мало незабутній вплив на її членів та витискало незатертий знак в духовості кожного середньошкільника. Заява кожного члена кружка, що буде поступати в житті згідно з провідною ідеєю організації, якою є вільна, самостійна Україна – раз на все робила з нього активного та відповідального члена української нації.
Молодь інтересувалась всіма проявами українського життя та живо реагувала на них. Кружки вели завзяту боротьбу з москвофільством, що полягала на пляновій пропаганді української національної ідеї та переконуванні заражених москвофільством середньошкільників про самостійність української нації і правильність української визвольної ідеї. Учні вищих кляс середніх шкіл брали вже таємно активну участь у громадському житті, основуючи читальні «Просвіти», «Січі» та «Соколи», організуючи віча, кольпортуючи часописи й книжки, виголошуючи промови по селах, а навіть агітуючи за українськими послами при виборах до сойму чи парляменту. За свою позашкільну громадську роботу зазнало багато учнів шкільних кар, або виключення зі школи, а навіть деколи з усіх середніх шкіл Галичини.
Зокрема положення українського народу в Росії, громадська праця та боротьба його провідних діячів, сувора система русифікації та переслідування українського руху, україножерна політика прем'єра Столипіна – це все надзвичайно інтересувало та боліло всю молодь. Вона читала та дискутувала всю пресу та найменшу брошуру, що появлялись в українській мові в Росії. «Літературно-Науковий Вісник», «Українська Хата», «Дзвін» та популярні тижневики «Засів», «Село», «Маяк» та інші, як рівнож щоденник «Рада» – знані були середньошкільній молоді. З одушевленням вичитувано вістки про кожний прояв українського життя під російською займанщиною, про творення нових товариств, про ріст національної свідомости серед селянства, про боротьбу з царською адміністрацією. А кожне слово, яке чулось із уст політичних емігрантів із Великої України, які перебували в Галичині – було дорогим духовим пережиттям молоді, спрагненої живого слова з уст наддніпрянських братів, та авторитетним джерелом пізнання українського народу над Дніпром, на його великих просторах, про які мріяли всі, як про свою гордість та як про свою ширшу батьківщину.
В гарячих головах львівських гімназистів родиться та довго кружляє думка і плян про революційний атентат на передового ворога українського народу, російського прем'єра Столипіна, який згинув пізніше в Києві з рук російського революціонера. І тоді постало у молоді з логічною послідовністю таке гнітюче питання: а де ж є активні революціонери української нації, що во ім'я власного гасла Вільної України та з полум'яними словами Шевченка карали б смертельних ворогів у серці України, в Києві, не оставляючи цього морального обов'язку революціонерам других націй. І тут знаходить молодь відповідь, що родить думку про потребу організації власної української революційно-збройної акції для боротьби з гнобителями. Ця думка не спиняється, а ворушиться у молодечих головах, щоб у відповідний, пригожий час, та в відповідній формі здійснитися.
Централя кружків середньошкільників скликувала щорічно крайовий з'їзд до Львова, який тривав звичайно три дні, а на якому обговорювано національно-державницьку та поступову ідеологію організації, методи боротьби з москвофільством, справи самоосвіти й організації власної преси. Усі присутні делегати з місць складали звіти з діяльности та стану кружків. Широкі і палкі дискусії та ухвали ідеологічних та організаційних резолюцій – ледве вміщувались у триденних нарадах. Реферували на з'їздах переважно досвідчені діячі та ідеологи – студенти університету. М. інш. пам'ятаємо добре численний Крайовий З'їзд у Львові, в перших днях листопада 1910 року, яким проводили два гімназисти: Емануїл Сандул та Василь Данилович. Цей останній служив пізніше при УСС, з першою сотнею вирушив на фронт у вересні 1914 року та після тяжких трудів воєнних захворів і помер у Відні, в листопаді 1914 року. Була це надзвичайно здібна та високовартісна людина. Референтами були м. інш. студ. філос. Федір Замора, що говорив про ідеологію організації та завдання молоді, студ. прав Осип Назарук реферував про українську державницьку традицію, а емігрант з Києва студ. Микола Залізняк мав доповідь про таємні студентські організації на Наддніпрянській Україні та про методи їх праці. Між учасниками З'їзду заступав перемиську гімназійну громаду учень VІІІ кляси Іван Чмола, пізніший основоположник українського мілітарного руху та полковник Січових Стрільців. За золочівську гімназійну громаду виступав учень VІІІ кляси Іван Лизанівський, якого в 1913 році стрілецька організація у Львові вислала до Києва, для підготови на Україні революційного протиросійського руху. Цю роботу переводив він тоді зі значним успіхом разом з студ. Василем Семцем, бувш. головою самбірської гімназійної громади та з студ. Юліяном Охримовичем, головою драгоманівської студентської громади у Львові, які також з тією метою виїхали перед війною на Україну. Усі три брали пізніше визначну участь у державнім будівництві України за часів Української Центральної Ради, на визначних політичних позиціях. Усі три впали пізніше в боротьбі з московським большевизмом: В.Семець, як Січовий Стрілець 1-ої сотні, згинув на вулиці в Києві при ліквідації большевицького повстання при кінці січня 1918 р., Ю. Охримович згинув У Мелітополі з рук ЧеКа при ліквідації протибольшевицького повстання в 1920 році, а І.Лизанівський, засуджений большевицьким судом в 1932 році, як бувш. член Центр. Комітету Української Партії Соціялістів Реоолюціонерів, згинув на засланні на Сибірі.