Січові Стрільці у своїх організаційних тезах блискуче розв'язали і сформулювали трудні і вічні проблеми: демократія і військо, наказ і свобода, ці формальні антитези, що почавши від французької революції, ворушили і ворушать умами передових політичних мислителів.
Про внутрішній устрій держави – по думці повищих принципів – має вирішити тільки вільна воля її громадян, при чому виразно застережено, що цей вільний вияв волі населення має відбутись без впливу війська. Це мудре становище Січових Стрільців є доказом їхньої пошани до закону, до народоправства, до вияву волі народу, як єдиного джерела правопорядку і ладу громадського, відкидаючи одночасно рішуче всяке вмішування війська у внутрішні справи держави. І Січові Стрільці весь час свойого існування дуже суворо додержувалися засади своєї аполітичности, не вмішувались ніколи самовільно у внутрішні політичні українські проблеми, не мали ніколи амбіції старатись за участь у владі та навіть відмовились від прийняття пропонованого їхньому репрезентантові високого становища в уряді. Тому всякі протидержавні підшепти та інтриги не находили в Січових Стрільців ніякого відгуку і ніяка політична партія чи група не змогла найти в них особливої піддержки чи симпатії. Суверенність Самостійної і Соборної Української Республіки була їх найвищою ідеєю, а готовість полягти за цю ідею – їх життєвою програмою. І це становище Січових Стрільців охоронило їх перед популярним на Україні явищем отаманії та можливим закидом надужиття військової сили для політичних цілей.
І тому Січові Стрільці були військом модерним, революційним і демократичним, вірним своїй основній ідеї: Самостійної, Соборної Української Народної Республіки. Цю основну свою ідею вони видвигнули ще перед 22.І.1918 року та більш як рік перед 22.І.1919 року.
Озброєні залізною дисципліною та високими ідейними засадами демократії, Січові Стрільці виправдали вповні ті надії, які на них поклала Українська Центральна Рада.
Після большевицького перевороту в Московщині найшлась Україна перед безпосередньою загрозою московсько-большевицької агресії. Большевики рішили за всяку ціну повалити владу Української Центральної Ради. Опираючись на змосковщенім населенні міст, вони підготовляли переворот в Києві та інших містах України. В тій цілі повели шалену агітацію між рештками зукраїнізованих полків, стараючись перетягнути їх на свій бік. І це їм, на жаль, в багатьох випадках удавалось.
В другій половині січня 1918 р. почали московські большевики наступ на Україну. Українська Центральна Рада найшлась у надзвичайно важкому положенні. Не зорганізовано навіть малої армії, зложеної хоч би з кількох, але певних і здисциплінованих полків. Лиш невеликі та незорганізовані військові частини були готові боронити Україну. Деякі відділи почали формувати щойно тоді, коли большевики, під командою Муравйова і Антонова, зайняли вже Полтаву. Зукраїнізовані полки заявляли невтральність, а деколи переходили на сторону ворога. Геройська оборона Крутів, ідейною але військово невишколеною сотнею київських студентів, закінчилась трагічно.
Для Січових Стрільців надійшла пора виступити вперше до боротьби на оборону загроженої української волі. Перший бойовий наказ для Січових Стрільців дістала 23 січня 1-ша сотня під командою сот. Р.Сушка, в силі около 200 бойовиків. Вона виїхала разом з сотнею Чорних Гайдамаків (Юнацькою Школою) в напрямі Полтави з завданням стримати наступаючі большевицькі сили. «З Чорними Гайдамаками, оповідає командант сотні СС, ми відразу заприязнились. Це була дійсно «юнацька школа». Дисципліна у них була повна. Це було не те, що ми бачили по інших частинах київського гарнізону. Дисципліна і постава нашої сотні, що нагадувала регyлярне військо, імпонували дуже юнакам…»[173]
Під станцією Кононівка Чорні Гайдамаки і Січові Стрільці стримали большевиків, але після тяжкого бою уступили перед десятикратно більшими силами ворога.
При відвороті до Києва стрінулись Січові Стрільці вперше із трагічною дійсністю української революції. На станції Бровари стояв зукраїнізований полк ім. Наливайка в силі 1400 багнетів. Під впливом большевицької агітації він збирався вдарити на Київ, проти Української Центральної Ради. Висланий із того полку підривник, якого зловлено, намагався висадити в повітря поїзд Січових Стрільців ладунком піроксиліни. Сотня Січових Стрільців, при допомозі деяких старшин того полку, роззброїла 1400 салдатів. Забрано 2500 крісів, 75 скорострілів, 8 гармат та багато іншого воєнного матеріялу.
Командант сотні, яка переводила повищу операцію, в своїх споминах таке говорить про цю трагічну подію: «Стрільці хоч і раділи з самого переведення, то гірко відчували цю трагедію народу. Дикі азіяти з Муравйовим тиснули на Київ, а український полк, так гарно озброєний, доводилося роззброїти. Завелика була в них несвідомість. Не дивно, що нас прийняли Наливайківці за чехословаків. Бо де ж то? В той час, коли «воля» панувала на Україні, являється сотня дисциплінована, слухняна, з поняттям порядку, спаяна одним духом, без жадоби грабунку і насильства! Це не могли бути українці в понятті місцевого населення: це мусіли бути тільки – чужинці».[174]
Та подія була великою трагедією для Січових Стрільців. Їм було незрозуміле, що в грізнім моменті для столиці України, коли українська влада палкими відозвами закликала всіх вірних синів України ставати до зброї на оборону загроженої волі, досвідчені і добре вишколені українські полки не тільки не ставали під прапор Української Центральної Ради, але навпаки організовано переходили на сторону ворога України. А невеличка, ідейна і вірна Україні горстка Січових Стрільців, замість того, щоб посвятити себе всеціло боротьбі з ворогом та підготовитися до оборони української влади, була змушена звернути свої багнети проти рідного, несвідомого брата, проти озброєного yкраїнського полку…
В тім часі, коли проти большевицьких військ на Лівобережжі змагався в нерівнім бою Лівобережний Кіш під проводом Симона Петлюри та 1-ша сотня Січових Стрільців, в самім Києві вибухло грізне большевицьке повстання. Воно поставило в стан поважної загрози українські сили в місті та зокрема саме існування української влади.
В днях 27 до 29 січня зайняли большевицькі диверсанти київський арсенал, всі залізничі двірці, частину міста Поділ та серед завзятих вуличних боїв почали просуватися в напрямі середини міста, де в будинку Педагогічного Музею відбувалися безперервно засідання Української Центральної Ради під проводом Михайла Грушевського.
В обороні УЦРади станули до боротьби тільки зібрані на швидко невеликі частини з давніх зукраїнїзованих полків та різні окремі відділи Вільного Козацтва. Та вони, не зважаючи на велику хоробрість, не мали бойових успіхів, бо кількістю були невеликі, а крім цього не були об'єднані кріпкою та одностайною організацією й стислим бойовим пляном. Добре держалися рештки зукраїнізованих полків на Печерську, а під Арсеналом – сотні Вільного Козацтва, що складалися із студентства й робітництва, а зокрема т. зв. Дніпровська сотня[175] і полк ім. Гордієнка. Сили большевицьких повстанців були більші та краще зорганізовані. Вони складалися з місцевого московського населення.
Курінь Січових Стрільців був від першого моменту повстання в гострім бойовім поготівлі, підготовляючись інтенсивно до сподіваного вирішного бою. Прочищувано кулемети, випробовувано кріси, йшли вправи як поводитись у вуличних боях. В полудне 29 січня настала критична ситуація. Большевики дійшли під Хрещатик та Бібіківський бульвар, на Пирогівську вулицю і зайняли готель «Прага», віддалений тільки на чотириста кроків від будинку УЦРади, який вони почали сильно обстрілювати. УЦРада якраз засідала в повному складі. Стрілецька казарма в Духовній Семінарії була окружена большевиками та відрізана від центру міста і від УЦРади.
175
[172] Іван Оліфер. «Голос Читача», – зауваження до споминів С.Самійлеика, «Свобода», ч. 167, 31 серпня 1955 р.