Основною і єдиною збройною силою Директорії, що мала розпочати повстання, як ударна бойова група, був Окремий Загін Січових Стрільців. Національний Союз майже нічого не зробив в справі військової підготови повстання. Голова Директорії В.Винниченко так висловився про ролю Січових Стрільців:
«Головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку організації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би інші наші сили…
Січові Стрільці – це єдиний твердий опорний пункт повстання, єдина наша опорна військова сила».[198]
Члени Директорії прибули 14 листопада до Білої Церкви, яка стала центром повстання. Січові Стрільці вже були в поготівлі, чекаючи тільки на наказ виступу. Впродовж найближчих двох днів перевели стрілецькі представники переговори з вояцькими радами німецьких військ, у Києві і Білій Церкві, щоб забезпечити українській повстанчій акції невтральність збоку двістітисячної німецької окупаційної армії. Директорія УНР та відпоручники німецької окупаційної армії 17 листопада підписали умову. Німці зобов'язались до невтральности, а Директорія до недоторкальности, прохарчування німців та відсилки їх додому.
Січовим Стрільцям подано до відома гетьманський маніфест про злуку України з Росією, який вони прийняли з глибоким обуренням, як найтяжчу зневагу їх національно-державницьких почувань та як зраду українських визвольних змагань. Надзвичайне одушевлення та радість викликав наказ, що Січові Стрільці переходять під нову владу Директорії Української Народної Республіки та вирушать негайно в похід на Київ.
Стрілецтво почало гарячково готуватись до збройного виступу проти гетьмано-московських сил. Білоцерківські бараки перемінилися в готовий до бою табір. Стрільці отримали бойові залізні шоломи, на яких вони припняли червоні стрічки під тризубом, як історичний символ стрілецької «Червоної Калини».
Небувалий ніколи до того часу бойовий ентузіязм опанував усе Стрілецтво. Надійшла довго ожидана хвиля помсти за зневажену українську незалежність. Це вже третій раз впродовж останніх років війни і революції довелось Українському Стрілецтву станути знову в передовій лаві на чолі збройного зриву проти смертельного, історичного ворога української нації – Московщини.
Вперше це було в вересні 1914 року, а другий раз на початку 1918 року в боротьбі проти російських комуністів.
Першою стратегічною концепцією Оперативного Штабу, який керував повстанчою акцією під командою ген. О.Осецького, була дефензива, скріплювання сил Директорії, після чого мала розпочатися воєнна акція проти московських сил, зібраних у Києві. Стрілецька Рада на своєму засіданні 30 жовтня спротивилася цьому плянові, вважаючи, що в даних обставинах тільки наглість нападу і скорість діяння є передумовою перемоги. Наказом Січових Стрільців було здобути в найкоротшому часі Київ.[199]
Оперативний Штаб прийняв змодифікований дещо плян, на основі якого доручено Січовим Стрільцям виконати тяжке й відповідальне завдання – своїми власними силами, не вижидаючи на допомогу других повстанчих формацій, негайно вдарити на Київ.
При твердій волі і рішучости діяння Січові Стрільці постановили дійти до своєї мети без огляду на небезпеки і перешкоди.
Після закінчення остаточної підготови вирушили з Білої Церкви у бойовій готовості три потяги Січових Стрільців в напрямі Хвастова і Києва. В усіх цих поїздах були уміщені перед паровозами два вагони з готовими до стрілу гарматами і скорострілами; за паровозом були криті вагони з піхотою; також на останньому відкритому вагоні були скоростріли.
Першим потягом виїхала 2-га сотня Осипа Думіна, із курінним командантом Романом Сушком, яка роззброївши гетьманську залогу, зайняла станцію Хвастів, яка від тоді стала осідком і центром Директорії і повстанського Оперативного Штабу аж до моменту здобуття Києва. Небуденна, енергійна та мовчазна постава Січових Стрільців викликала у всіх здогад, що це французи приїхали з Одеси.
Другий стрілецький транспорт вирушив вполудне 17 листопада під командою Федя Черняка. Їхала в ньому 3-тя сотня Миколи Загаєвича в силі около 120 багнетів, одна гармата з Романом Дашкевичем та чотири скоростріли. Учасник і очевидець так пише про цей транспорт: «Цей потяг потім перший почав був славний для СС бій під Мотовилівкою. Заквітчані червоною калиною з білоцерківських лісів, їхали Січові Стрільці наче на весілля. Сталева гармата і сталеві скоростріли, навіть і вони заквітчані були грознами червоних ягідок».[200]
В третьому потязі їхала 1-ша сотня Івана Рогульського і 4-та сотня Мирона Мареніна. Цим потягом приїхали також до Хвастова Директорія і Оперативний та Стрілецький Штаби.
Очевидець так оповідає про це: «І поки третій стрілецький поїзд наспів у Хвастів, то другий стрілецький потяг серед нічної пітьми обережно сунув уже далі на Київ. Їхав у ньому під Мотовилівку як його командант, грознами червоної калини заквітчаний Федь Черник по стрілецьку перемогу й кінець гетьманщини… і по свою смерть».[201]
Рівночасно в Києві готовилися сили московської реакції до збройної стрічі з українським повстанчим військом. Гетьман призначив командантом своїх збройних сил генерала графа Келлера, відомого реакціонера-чорносотенця. Він скасував зараз усі статути, вироблені для української армії, і повернув статути старої російської армії. Зараз же розгромила московська офіцерня в Києві українські інституції, почала нищити бюсти та портрети Шевченка, зневажати український прапор.
Проти Січових Стрільців вирушили з Києва десять разів більші гетьмано-московські війська, які ранком 18 листопада зайняли станцію Васильків. В їх склад входила добірна дружина московських офіцерів, в силі коло 600 багнетів, цілий перший полк гетьманської гвардії Сердюків в силі понад 1000 багнетів, дуже багато скорострілів, дві сотні кінноти та один броневий потяг. Разом виносили ворожі сили понад 3000 війська.
Командантом цієї московської бойової групи був ген. князь Святополк-Мірський. Він рішив здобути Мотовилівку та вдарити на Хвастів, де був центр повстання і звідки керувала Директорія революційною акцією по всій Україні. У своїм пляні він легковажив противника, думаючи, що має проти себе тільки незорганізовані групи повстанців, які уступлять після першого наступу московських офіцерських сотень. Одначе дуже помилився.
Того ж ранку зайняв перший відділ Січових Стрільців під командою сот. Ф.Черника станцію Мотовилівку. В його складі були: 3-тя сотня сот. Загаєвича, одна чота 2-ої сотні, сотня скорострілів, кінна розвідка хор. Бориса та бронепотяг з одною гарматою сот. Р.Дашкевича. Цілий відділ мав коло 300 людей.
Около год. 8-ої ранку рушили Січові Стрільці зі станції Мотовилівки – до наступу з метою здобути станцію Васильків.
По обох боках залізничого шляху розвинулася в бойову лінію третя сотня. Ліворуч, чистим полем, під командою хор. Володимира Стефанишина[202] із одним скорострілом, а праворуч шляху, лісом, наступала друга половина сотні з двома скорострілами, під проводом команданта сотні сот. М.3агаєвича. Серединою наступаючої колони посувався комбінований стрілецький броневик з одною гарматою і двома скорострілами під командою сот. Р.Дашкевича та решта піхотних частин. Кінна розвідка хор. Бориса повнила зв'язкову і розвідчу службу. Цілою бойовою операцією керував сот. Ф.Черник.
Якраз у тому часі, коли розпочався наступ Січових Стрільців, показалися на полі, на ліво від шляху, три густі ворожі розстрільні офіцерської дружини Святополк-Мірського. Проти стрілецького броневика з'явився ворожий броневик, між якими почався артилерійський двобій. Ф.Черник зняв з броневика обидва скоростріли та, зайнявши кількасот кроків праворуч залізниці відповідну позицію, відкрив вогонь по ворожих розстрільних. На тій позиції Черник пізніше згинув.
199
[196] А.Крезуб. Між Білою Церквою і Мотовилівкою. Літопис Черв. Калини, Львів, 1930, ч. І, стор. 6.
202
[199] Згинув пізніше під час ІІ-го Зимового Походу в наступі на Коростень 7 листопада 1921 р.