Біла Церква зв'язала Симона Петлюру і Січових Стрільців в нерозривну дружбу та створила між ними відношення взаємного довір'я та відповідальности. Мотовилівський бій цю дружбу закріпив. Січові Стрільці стали в майбутньому важливою опорою праці і боротьби Симона Петлюри. Вони оправдали це довір'я як передова бойова формація військ Української Народної Республіки та як вірна охорона Уряду і Штабу Дієвої Армії УНР в їх найкритичніших хвилинах.[212]
Ці незабутні моменти наших визвольних змагань, коли Петлюра приїхав з тюрми до Білої Церкви між Січових Стрільців, оспівали поети і народні співці в своїх піснях і думах.
При кінці цієї книжки подаємо одну з таких народних пісень, яку в 1919 р. співали бандуристи між українським військом. Є це «пісня про Петлюру» .[213]
Після Мотовилівського бою Січові Стрільці зайняли того ж дня станцію Васильків. Розгромлені недобитки московських сил втекли до Києва, де виникла жахлива паніка, бо вони розказували про Січових Стрільців, як про непереможне військо. На другий день зайняли стрілецькі сотні Глеваху та Боярку. 20-го листопада зайнято Гатне, а 21-го після цілоденного завзятого бою здобуто Юріївку.
20-го листопада наспіла в розпорядження Стрілецької Команди перша поміч із повстанських сил – Чорноморський Кіш із Бердичева в силі 500 багнетів. 22 листопада поведено з новими силами наступ на Київ. Січові Стрільці здобули Крюківщину і в запеклім бою зайняли станцію Жуляни. На бік Січових Стрільців перейшов цілий Сердюцький Лубенський кінний полк під командою старшини ген. штабу Юрія Отмарштейна, що став пізніше визначним штабовим старшиною Січових Стрільців. Тому, що фронт Чорноморців заломився під натиском московських офіцерських відділів, і плянований наступ не вдався, припинено дальшу офензивну акцію на Київ до часу, доки не наспіють більші сили.
Відомість про переможний бій Січових Стрільців під Мотовилівкою та про їх похід на Київ голосно залунала по всій Україні та була гаслом і закликом до всенародного повстання. Вона надхнула широкі народні маси духом боротьби та вірою в перемогу. Директорія оголосила мобілізаційний маніфест до українського народу. Десятки тисяч озброєних селян станули до боротьби під прапори Директорії Української Народної Республіки.
В Стрілецький табір в Білій Церкві напливали тисячі повстанців, яких формували в сотні і курені оставші старшини СС під проводом сот. А.Домарадського. Була це дуже важка праця порядкувати масу селян та перетворювати її в військові частини, не маючи відповідно налагодженого організаційного апарату, це значить старшин і підстаршин, які змогли б ці частини здисциплінувати.
Оголошення загальної мобілізації було – на думку Стрілецької Ради – передчасне та непродумане. Вона була того погляду, що належить від самого початку повстання приступити до організації боєздатної і здисциплінованої армії під проводом ідейних та бойових старшин і підстаршин. Вона вважала, що невишколені та нездисципліновані війська, до яких на основі загальної мобілізації напливе багато непевних і здеморалізованих елементів – спричинять в майбутньому хаос і безладдя в військовій організації та в бойових операціях. На жаль, ці передбачення Стрілецької Ради справдилися в короткому часі.
Мобілізація народних мас при браку військового апарату давала можливість появитися багатьом самозванчим командантам різних частин, без моральних та фахових кваліфікацій. В той спосіб зродилася т. зв. «отаманія», яка накоїла багато лиха в наших визвольних змаганнях.
На плечі Січових Стрідьців покладено завдання організації багатотисячних селянських мас. Стрілецькі старшини і підстаршини, яких було небагато, працювали без відпочинку, день і ніч, із надзвичайною енергією та з найбільшою самопосвятою. Рівночасно несли Січові Стрільці головний тягар бойових операцій на фронті під Києвом. Стрілецьке постачання зодягало і озброювало в Білій Церкві і Хвастові зорганізовані нашвидку сотні і курені та відсилало їх в розпорядження Стрілецького штабу в Боярці. Великого сприту, організаційного хисту та тяжких її зусиль вимагало постачання всього фронту під Києвом, яке з великим успіхом зорганізували стрілецькі старшини.
Стрілецький штаб в Боярці розбудовував свою формацію, доповняв існуючі та творив нові сотні і курені зі змобілізованих повстанців, настановляючи на старшинські становища молодших стрілецьких старшин та підстаршин. Формовано нові скорострільні сотні в окремім скорострільнім Коші під командою Василя Соловчука. Стрілецька артилерія з одної батерії розвинулася в полк із сімома батеріями.
Протягом десяти днів від Мотовилівського бою створено Дивізію Січових Стрільців, зложену з двох полків піхоти і одного полку артилерії. Так поширили січові стрільці свою формацію до великої військової групи в кількості 6000 бойовиків.
Але стрілецькі старшини, під старшини та стрільці порозходилися по новостворених сотнях і куренях та батеріях та розгубилися між масою нового вояцтва. Новостворена дивізія не дорівнювала вже своїм характером і боєздатністю білоцерківському Січовому Стрілецтву.
Про цей період історії Січових Стрільців пише один із його найактивніших учасників: «Січові Стрільці робили на посторонніх у тих днях враження загіпнотизованих, людей сліпих і глухих на все, що довкруги діється, які знають лише одну мету: організацію здобуття столиці… «Святі якісь люди йдуть на Київ», – іноді говорили селяни. «Вони нічого для себе не бажають. Усе дають за волю народу». Були це часи ніколи перед тим і ніколи потім незрівняного героїчного підйому Січового Стрілецтва, про який із найвищим подивом висловлювалися всі очевидці».[214]
Повищі слова В.Кучабського вповні потверджує голова Директорії В.Винниченко: «Військове становище наше було не з блискучих. Не було офіцерів, не було одягу, не було зброї… Розуміється, в два-три тижні неможливо зорганізувати, навіть у найкращих обставинах, армії. І треба зазначити, що Січові Стрільці робили просто чудеса енергії, спритности, сміливости і працездатности… Українське селянство і робітництво, сформоване Січовими Стрільцями в сильне, дисципліноване й озброєне військо, почало все виразніше і виразніше перемагати…»[215]
В наслідок ультимативного домагання німців, повстанчі війська з наказу Верховного Командування УНР відступили вночі з 29 на 30 листопада з-під Києва на лінію віддалену 25 верстов від столиці. Бої під Києвом припинено до часу виїзду німців з України. Не зважаючи на це перемир'я з німцями, Верховне Командування, зорганізувавши достаточно повстанські збройні сили, наказало роззброїти німців на всьому Правобережжі. Цей наказ виконано 8 грудня, майже без бою. Тільки в Хвастові і Білій Церкві прийшло до важких боїв з німцями, в яких брала участь також одна сотня скорострілів Січових Стрільців з броневим потягом. Решта німців стягнулася до Києва, заявляючи про свою невтральність.
Рівночасно йшла організація військових частин під Києвом. Крім дивізії Січових Стрільців сформовано ще дивізію Чорноморців і дивізію Дніпровську, яку зібрав отаман Зелений на Трипільщині. Із тих трьох дивізій утворено наказом Верховного Командування з 3 грудня, Осадний Корпус, на чолі з командантом Січового Стрілецтва Євгеном Коновальцем. 8 грудня приділено до Осадного Корпусу ще 2-гу Дніпровську дивізію, та інші військові групи, які називано дивізіями, бригадами або куренями. Перед наступом на Київ Осадний Корпус рахував коло 50000 бойовиків і 48 гармат.
13 грудня рушив Осадчий Корпус в складі чотирьох дивізій, разом понад 20000 багнетів, на Київ. 14 грудня після артилерійської підготови почався загальний наступ. Зараз після полудня спротив гетьманських військ заломався. Увечері відділи Січових Стрільців і Дніпровців зайняли столицю.
Після визволення Києва, Директорія передала Січовим Стрільцям військову владу в Києві, вважаючи, що тільки вони зможуть завести лад і безпеку в столиці. Цей дуже відповідальний обов'язок адмініструвати столичним містом під час революції був получений з небезпекою встрявання військових чинників в політику та вмішування в справи громадсько-політичного характеру. Ця небезпека була тим більша, що Директорія не дала Команді Січових Стрільців певних директив щодо поступування в основних політичних справах, як рівнож в багатьох складних проблемах місцевого значення.
212
[209] Дуже жалко, що деякі наші історики і публіцисти замовчують змальований вище момент наших визвольних змагань та участи в ньому Симона Петлюри. Ген. О.Удовиченко в своїй книжці «Україна в війні за державність», Вінніпег, 1954, ні одним словом не згадує про бій під Мотовилівкою, ні про участь і ролю Січових Стрільців в боротьбі та в організації боротьби за Київ. Хоч би саму назву цієї місцевости, де впало трупом 600 московських офіцерів у війні проти України, треба було подати для історії. Також Василь Іванис в книжці «Симон Петлюра – президент Українн», Торонто, 1952, подаючи широку детальну біографію Симона Петлюри, ні словом не згадує про його побут та провідну революційну роботу із Січовими Стрільцями в Білій Церкві і Хвастові. Не згадує також ні словом про бій під Мотовилівкою, ні про Січових Стрільців, які були передовим військом Петлюри, з яким він розпочав повстання. Зате достаточно характеризує автор гетьманські війська, говорить про їх стан та про їх командантів, вичисляючи докладно всяких Кірпічнікових, Демідових, Святополк-Мірських, Келлерів, Долгорукових і інших московських генералів.
213
[210] Ми записали слова і мелодію цієї пісні від бандуриста, який співав її в листопаді або грудні 1919 р. в таборі інтернованої Української Бригади в Німецькім Яблоннім в ЧСР. Пісня ця викликала тоді надзвичайие одушевлення серед стрілецтва бригади. її текст і мелодія були поміщені в таборовім часописі «Голос Табора», з 28 грудня 1919, ч. 9-10.