На день 16 січня скликали в Києві державну нараду з участю членів уряду і представників політичних партій та війська, якої метою було вислухати думку ширшого українського громадянства щодо дальшого ведення української боротьби. На цій нараді внесли представники Стрілецької Ради свій проєкт оборони загроженої державности, піддаючи думку створення тріюмвірату з диктаторськими повновластями, до якого мали б увійти Головний Отаман С.Петлюра, командант корпусу Січових Стрільців Є.Коновалець і начальник його штабу А.Мельник. Коли учасники наради почали негативно висловлюватися про цей проєкт, тоді представники Стрілецької Ради, ще до закінчення дискусії та її вирішення, відкликали свій проєкт.
Не місце тут входити в політичну оцінку та питання доцільности повищих задумів Січового Стрілецтва. Хай це розсудить історія. Та немає найменшого сумніву, що мотиви Стрілецької Ради були ідейні і чесні. Вона не керувалася бажанням влади ані честилюбністю, а тільки єдиним мотивом конечности зберегти державну самостійність України. Це був природний відрух жертвенних і ідейних людей, свідомих своєї відповідальности перед історією, які бажали рятувати загрожену незалежність батьківщини, коли бачили довкруги себе повний розвал.
Також, на нашу думку, не керувалися Січові Стрільці якимись антидемократичними або реакційними мотивами, коли видвигнули ідею сильної революційної влади та коли хотіли, щоб Україною в той грізний, переходовий час керувала тверда і відповідальна рука українських патріотів і демократів.
Січові Стрільці виконали свій революційний і громадський обов'язок, подавши державному проводові свій проєкт, в якого успішність твердо вірили і який гаряче боронили. А що вирішив тоді для рятування України наш відповідальний політичний актив, про це пише учасник державної наради Ісаак Мазепа: «Коли після всіх цих промов представники Січових Стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла придумати, як те, що, мовляв, нехай залишається все так, як було».[221]
Після цієї наради вирішила Стрілецька Рада не вмішуватися взагалі в політичні справи, не займати ніяких відповідальних політичних становищ та не впливати на політику уряду.
В тому часі довелось Січовим Стрільцям бути активними учасниками історичної події, що відбулася в Києві 22 січня 1919 року, а саме: акту проголошення соборности української держави. Січові Стрільці, як співгосподарі столиці України, приготовили все, щоб ця знаменна маніфестація всеукраїнської державної єдности пройшла достойно. Зокрема припав їм обов'язок зустрічі численної делегації з Галичини, яку вони з військовими почестями привітали на залізничій станції почесною сотнею в повнім бойовім виряді. Командант сотні склав звіт, прибувшому з галицькою делегацією полк. Д.Вітовському.
Під час самого свята проголошення Соборности на Софійській площі – Січові Стрільці удержували взірцевий лад і порядок. Це історичне свято України закінчила дефіляда Дивізії Січових Стрільців і інших військових частин, яку провадив полковник СС Іван Чмола.
Був це зовсім неприпадковий збіг обставин, що цією могутньою маніфестацією Січового Стрілецтва та інших частин українського війська в столиці Соборної України, у найважнішім моменті її новітньої історії, – довелось проводити колишньому голові першої Стрілецької організації, що стала основою відродженої української збройної сили у власній, соборній державі.
Тим часом Україну заливали московсько-большевицькі війська, які вже в другій половині грудня рушили походом на Україну. Під їхнім натиском заломилися північний і східній фронти, які на кордонах України тримали Чорноморська і Сіра дивізії та Запорізький корпус. Впав Чернігів і Харків, а в обороні Полтави зав'язалися завзяті бої, ведені рештками бойовиків Запорізького корпусу. Тяжкі бої зломили боєздатність українських військ.
Большевики зближалися до Києва з двох сторін, від Полтави і Чернігова та при кінці січня загрозили столиці України. Завдання оборони Києва припало майже в цілості Осадному Корпусові Січових Стрільців.
В половині січня вислав Штаб Корпусу на Лівобережжя Ударну Групу Січових Стрільців під командою полк. Р.Сушка, в якої склад увійшли: 2-ий курінь І-го полку та 4-ий полк СС, разом 1800 багнетів, дивізіон кінноти 200 шабель, дві батерії артилерії, технічний курінь і два броневі потяги. Після відходу Запорізького корпусу на Правобережжя, Ударна Група Січових Стрільців стала одиноким оборонцем Лівобережжя. Коли большевики зайняли Чернігів, тоді відтягнено на оборону столиці 4-ий полк і дивізіон кінноти.
Серед боїв з наступаючими з Полтави большевиками та з місцевими повстанськими відділами решта Ударної Групи та інші менші частини відступили на станцію Гребінка. В тій критичній для оборони Києва хвилині вирушив із Золотоноші проти Ударної Групи зі значними повстанськими силами, понад 3000 людей – отаман Хименко, який перейшов на бік большевиків. Рівночасно повстала залога Переяслава, яка відрізала Ударній Групі шлях на Київ. Оточені з усіх боків, виступили чотири Стрілецькі сотні піхоти з артилерією і бронепотягами під проводом сот. А.Домарадського проти чисельно більшого ворога.
Під Гребінкою зав'язався кривавий та завзятий бій. Повстанці Хименка наступали великими масами, в кількох розстрільних, не зважаючи на великі втрати. В загрозливім моменті, коли повстанчі відділи підходили вже під саму станцію та оточили її з усіх сторін, курінь Січових Стрільців зірвався до приступу на багнети і примусив ворога відступити. У наступ пішли також гармаші як піхотинці. Січові Стрільці втрималися в тім нерівнім бою перевагою своєї ідеї, дисципліни та вояцьких якостей. Був це добре вишколений та досвідчений білоцерківський курінь, під проводом давніх, ідейних стрілецьких старшин.
Ворог мав великі втрати: коло 250 убитих, 400 ранених і 500 полонених. Втрати Січових Стрільців в убитих і ранених були вдесятеро менші.
Бій Січових Стрільців з українськими селянськими повстанцями під Гребінкою, це картина трагедії українських визвольних змагань. Проти Січових Стрільців, які на своїх багнетах несли незалежну державність та землю і волю для українських селян і робітників, станули під Гребінкою як вороги – тисячі селян збаламучених брехливою ворожою пропагандою, допомагаючи московсько-большевицьким загарбникам валити українську народну владу.
Та Гребінка не одинока. В тому ж часі йшли бої військової експедиції Січових Стрільців під Обуховом і Трипіллям, де повстанці отамана Зеленого в силі двох дивізій виповіли війну українській Директорії, як «панській» владі.
А на Чернігівщині в тім саме часі змагався висланий туди з Києва І-ий полк Січових Стрільців під командою полк. Івана Рогульського. В селі Семиполки розгромили большевики 30-го січня вночі один курінь цього полку. Розбитий та ослаблений полк відступав на Київ.[222]
Командант Ударної Групи та учасник бою під Гребінкою так пише про це в своїх споминах: «Душа Січового Стрільця відчула тяжко трагедію цієї різні, це трагічне непорозуміння і прокляття несвідомої української маси». Він же оповідає, що коли три роки після бою під Гребінкою стрінулися в румунській тюрмі два учасники цього бою: сотник СС-ів Кичун і відомий повстанський отаман Ангел, то цей останній сказав: «Ех, дурні ми були тоді, не розуміли, не доросли до того, щоб розуміти вас, Січових Стрільців».[223]
Безнадійне положення на фронті трудно вже було рятувати. Під час відступу Груп Сушка і Рогульського та інших військових частин із Полтавщини і Чернігівщини, яким не вдалося стримати походу большевиків, показалися загрозливі наслідки безнадійних настроїв і апатії, які тоді запанували, та большевицької пропаганди і розкладової акції, веденої систематично між українським військом від часу облоги Києва. Вістки про успіхи большевиків та повстання проти Директорії погано впливали на військо. Військова дисципліна заломилася, боєздатність війська впала, почалася масова дезерція.
221
[218] І.Мазепа. Цит. твір, І, стор. 84,109,110. І. Мазепа був надзвичайно огірчений на безпорадність і хитання провідних політичих і військових діячів УНР. Про добрі наміри Січових Стрільців рятувати тяжке положення української державности довідуємося також із вище згаданої книжки П.Феденка, стор. 58: «Після наради представники Січових Стрільців підходили до Мазепи, нового секретаря УСДРП, і питалися, чому партія не дає до уряду своїх найліпших сил, які має, і не вплнне на політику, щоб було ясно, куди Україна має йти». Із цих слів видно, що Січові Стрільці не образилися, коли державна нарада не прийняла їх проєкту скріплення влади, а навпаки, вони далі були доброї волі, та бажали тільки, щоб політика уряду була ясна і простолінійна.