Усі ці негативні явища показалися також між деякими частинами, які належали до Дивізії Січових Стрільців. Як вище згадано, полки Січових Стрільців стратили свій давній стрілецький характер. Від моменту поширення білоцерківського Загону Січових Стрільців із трьох сотень піхоти – до Дивізії, що складалася з чотирьох полків, – дісталося до неї багато ненадійного елементу, маловартісного під оглядом бойовим, а навіть моральним. В тодішніх обставинах було неможливим провірювати якість добровольців, як це мало місце в Києві в 1917 р. або навесну 1918 р. та в Білій Церкві. Не було також і можливости і часу перевиховати і вишколити набраних добровольців у військо, гідне назви Січових Стрільців.
Тому престиж Січового Стрілецтва падав, його боєздатність понизилася, показалася навіть значна дезерція серед новосформованих полків. Тільки завдяки давній стрілецькій гвардії, її жертвенній праці та геройству, знову досягала формація Січових Стрільців колишнього розмаху та її моральних і бойових висот.
Вночі з 4-го на 5-те лютого вийшли з Києва останні відділи кінноти Січових Стрільців. На захід від Києва почала формуватися нова оборонна лінія українських військ т. зв. Східній Фронт під командуванням Осадного Корпусу. Фронт поділено на три групи: північну – на ріці Ірпень під командою полк. Р.Сушка, центральну – для оборони шляху Київ-Житомир – під командою полк. І.Рогульського і південну на шляху Київ-Хвастів – під командою полк. І.Чмоли. Новий фронт складався з багатьох невеличких частин, малої бойової вартости і не давав надії на стримання большевиків, які мали в Києві значні сили.
В днях 13 і 16 лютого розгромили большевики південну групу. 3-ій полк піхоти СС втратив тоді понад 500 стрільців полоненими, вбитими і раненими. Почався загальний відворот.
Настав цілковитий розвал фронту. Невиконування бойових наказів, самовільне залишання фронту цілими частинами, перехід деяких відділів до ворога, злочинства дезертирів, постійна відсутність зв'язку з фронтом – це страшна, безнадійна картина розкладу і хаосу, які руйнували останки збройних сил української держави.[224]
Січове Стрілецтво, яке більш як три місяці несло на своїх плечах головний тягар організаційної праці та жертвенної фронтової служби в Осадному Корпусі, усвідомило собі вповні небезпеку ситуації, та хоч знесилене фізично і пригноблене морально, вирішило діяти як найенергічніше, щоб в найкоротшому часі відвернути катастрофу. Стрілецький історик, старшина штабу Осадного Корпусу, так про це пише: «Тут було очевидне, що лише поява міцно зорганізованої більшої регулярної частини може змінити безнадійне положення на фронті. Тому Стрілецька Рада рішила, що слід усі стрілецькі частини, які були розкинені по всьому фронті, стягнути з фронту в глибоке запілля, там поповнити їх бодай в міцну дивізію, і щойно тоді вислати як одностайний відділ для наступних чинів на фронті. До цього проєкту Штаб Дієвої Армії УНР прихилився. 26 лютого давнє Командування Осадного Корпусу передало Східній фронт полк. Хилобоченкові і його Начальникові Штабу полк. Ген. Штабу О.Мишковському. Рівночасно знято з фронту всі частини давньої Дивізії Січових Стрільців, перекидаючи їх у глибоке запілля в район Проскурова і Староконстантинова. На фронті залишився 4-ий піший полк Січових Стрільців у Північній Групі під командою полк. Р.Сушка, яка боронила Коростеня і доступу до Житомира, і 2-ий піший полк Січових Стрільців у групі от. Оскілка, під Коростенем, Олевськом і Мозирем. Ці полки вернулися до Січового Стрілецтва щойно згодом. Скупчення стрілецьких частин у спокійному запіллі й швидко переведена їхня реорганізація спасла Січове Стрілецтво, а це причинилося до того, що большевикам не вдалося цілком зліквідувати війська, а з ним й існування УНР вже на весну 1919 р.»[225]
Як місце для відпочинку і реорганізації призначило Верховне Командування Січовим Стрільцям – район Проскурова.
Від початку вересня 1918 р. до кінця лютого 1919 р., то є повних шість місяців, стояли Січові Стрільці у безперервній, інтенсивній та виснажуючій праці і в важких боях. Організація і вишкіл білоцерківського Загону СС вимагали надзвичайних зусиль та великої витрати енергії. Підготова повстання, бій під Мотовилівкою, організація Осадного Корпусу та облога столиці і бої за Київ, – відбувалися без відпочинку, бо не було кому заступити Січових Стрільців. Виснажлива служба в Осадному Корпусі в Києві, важкі бої ударних груп на лівобережжі, Чернігівщині і Трипільщині проти московських большевиків та проти збольшевичених повстанців, великі втрати в убитих і ранених, розвал і сваволя довкруги, вороже ставлення частини селянства до української влади та до Січових Стрільців, а вкінці власні поразки на фронті – це все могло знесилити фізично найсильніших людей та зневірити духово найбільших героїв.
Та найбільше боліло Січових Стрільців недовір'я та вороже ставлення до них українського селянства в деяких околицях. Внаслідок большевицької пропаганди були поширені між селянами поголоски, що Січові Стрільці це протинародне, реакційне військо, яке хоче привернути назад гетьманщину та старий суспільний лад.
Стрілецька Рада, дбаючи про добру славу Січових Стрільців, вирішила вияснити публічно своє ідейно-політичне кредо і в тій цілі проголосила іменем Січового Стрілецтва Деклярацію, в якій з'ясувала своє позитивне і некомпромісове становище відносно демократичної суверенности Української Народної Республіки, та свою солідарність з соціяльними постулятами українських народних мас.
Тому, що ця Деклярація є важним документом ідеології та політичної думки Січового Стрілецтва, передаємо її в цілості.[226]
ДЕКЛЯРАЦІЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ
Супроти всяких поголосок, які кривдять й оскорбляють честь Січового Війська, особливо ж супроти закиду, немов би Січові Стрільці хотіли служити реакціонерам, заявляємо отсим прилюдно:
1. Січові Стрільці, які разом з масами Українського Народу скигули гетьмана і зломали його реакційний режим, виступивши проти гетьмана по проголошенні його маніфесту з 14-го листопада 1918 року, яким він хотів прилучити Україну до Москви – боролись, боряться і будуть боротись за суверенність Українського Народу і за його Самостійну Республіку.
2. Стоючи принципово на плятформі самостійної Української Народньої Республіки і тим самим визнаючи суверенність Українського Народу в вирішуванні всіх справ політичних і господарських, уважають Січові Стрільці, що тільки Український Народ має право вирішувати по своїй волі і без усякого вмішування чужих сил, які б вони не були, також найважнішу з економічних справ, а саме справу земельну. – Український народ має свої політичні й культурні сили, які без чужинців вирішать його життєві справи. Вся земля на Україні належить Українському Народові, і тільки Український Народ має право розпоряджатись землею. Во ім'я цих справедливих засад проливали Січові Стрільці свою кров і від них ніколи і – перед ніким не відступали і не відступлять.
3. Стоючи на цих засадах, заявляють Січові Стрільці, що все будуть карним і слухняним військом кожного українського народоправного Правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народньої Республіки й признання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість. Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського Народу в часи, коли він не виявив був свойого обличчя, а тепер, коли представники Українського Трудового Народу знову підтвердили, що стоять на плятформі самостійности Української Народньої Республіки, Січові Стрільці з тим більшим запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, яка заводить лад і порядок.
225
[222] В.Кучабський. Цит. твір, стор. 161. Ці вияснення В.Кучабського відносно стягнення СС з фронту в район Проскурова та підготова Корпусу СС за плином Штабу Дієвої Армії – до рішальних операцій в напрямі Бердичева, спростовують твердження І.Мазепи в цит. творі І, стор. 110, – немов би Січові Стрільці всупереч наказам вищої команди, залишили фронт і подалися в запілля.
226
[223] «Республіка», щоденна газета. Станиславів, второк 25 березня 1919, подає: Павло Христюк. Замітки і матеріяли до історії української револуції. Том. ІV. Відень 1922, стор. 117-118.