В світлі наших уваг про істоту націоцальної спільноти та про її політично-визвольні функції, зовсім ясно виступає історична роля Українських Січових Стрільців, як першої новітньої української збройної формації, що в 1914 році розпочала визвольну боротьбу українського народу за його державну незалежність:
1. Українські Січові Стрільці були покликані в 1914 р. до збройної боротьби проти Росії найвищим політичним проводом українського народу в тодішнім «вільнім світі», Головною Українською Радою, і її військовим органом, Українською Боєвою Управою. Була це повноправна, українська політична репрезентація, в якої склад входили, покликані народом, формально легітимовані громадські діячі, а саме: парляментарні і соймові посли, вибрані всенародним голосуванням, на основі конституційного закону про демократичні вибори, – та представники усіх трьох масових, легальних, політичних партій, УНДП, УРП, і УСДП, які від довгих літ організували та репрезентували широкі народні маси і були їх політичним проводом, та були засновані при найближчій співучасті М.Драгоманова і М.Грушевського. На нашу думку, був це найсильніше та найбільш формально і правно легітимований політичний провід українського народу впродовж останніх кількадесятьох років. Він був дійсним і правдивим виявом загальної волі і змагань нації, і тому його заяви і акти, були повновартісними актами національно-державного значення. В травні 1915 р. його склад поповнюється представниками Союзу Визволення України, який був політичною репрезентацією українців в Росії, і створена тоді Загальна Українська Рада, стала незалежним, авторитетним, всеукраїнським центром визвольної боротьби проти Росії та політичним проводом УССтрільців.
2. Українські Січові Стрільці були добровольцями, необов'язаними до військової служби, які вийшли із національно найсвідоміших, та найенергічніших і найжертвенніших кол тодішньої молодої української генерації. Вони пішли добровільно, на основі свобідного рішення своєї волі боротися, як чолова колона українського війська, за визволення батьківщини.
3. Українські Січові Стрільці мали ясну ціль своєї боротьби. Вони боролися тільки за Україну, за інтереси української нації, за визволення поневоленого москалями українського народу, за незалежну українську державу. Тільки за цю ідею проливали кров і гинули УСС. Тому УСС були українським військом, і тільки українськими вояками вони себе вважали і ними хотіли бути. Їх формальний, примусовий зв'язок з чужою державою і армією, ні на момент не захитав їхнього національно-державного ідеалу, ані не зменшив їх національного характеру. Інтереси австрійської держави були для них зовсім байдужі.
4. Українські Січові Стрільці боролися проти головного історичного ворога України, що загрожував існуванню української нації – проти Росії. Вони добре розуміли, що, з одного боку, треба боронити Галичину і Буковину, як український П'ємонт, перед агресією російського імперіялізму, а з другого, що тільки через поразку і розгром Росії, постане на її руїнах Вільна Україна. Своєю активною участю в боротьбі проти царської Росії, УССтрільці причинилися до її поразки і до розвалу, та в той спосіб стали співчинником вибуху російської революції.
5. Українські Січові Стрільці були ділом власних сил українського народу, його свідомости, політичної зрілости, енергії і патріотизму. УСС не творили ніякої т. зв. легіонової концепції, бо уже до війни вони організувалися і вишколювалися власними силами, без чужої допомоги, поборюючи поважні перешкоди.
6. Українські Січові Стрільці також і своїми, національними, українськими, зовнішними признаками були українським військом. Хоч в складі чужої армії, вони виступили до боротьби за волю України, тільки під українським національним прапором, та цілковито зберегли свій український характер та свою національну окремішність. Їх зовнішній вигляд, однострій, шапка-мазепинка, відзнаки, емблеми були українські, самобутні. Мова наказів і внутрішньої служби та назовництво були українські.
7. Українські Січові Стрільці були також предметом живого заінтересування і оцінки ворогів. Ми подавали вже вище голоси російських військовиків з-під Маківки і Лисоні, які з ненавистю, але одночасно з повним респектом ставилися до УССтрільців, як до української військової частини, називаючи їх зразковим військом, яке мріє про створення самостійної України. Також російська тайна поліція живо інтересувалася УССтрільцями, як українською військовою частиною. У записці Департаменту Поліції в Києві, з 1914-1916 рр. читаємо м. інш. такий уступ про УСС, в якому вважається М.Грушевського іх ідейним інспіратором:
«Росію проф. Грушевський називає «тюрмою народів» і своїми лекціями з історії Росії у Львові він виховав таких молодих людей, які утворили тепер галицький легіон «Січових Стрільців» (добровольців) і хваляться проливанням крови русского солдата. От такі плоди цього посіву, що його зробив в Галичині проф. Грушевський. Із статтей Вісника (Союзу Визволення України) видно, що Союз Визволення України піддержує Січових Стрільців грошевими збірками, що цей легіон стрільців добровольців утворився в Галичині із рядів добровільних дружин званих по статуту «Січі» і що ці «Січі» крім спеціяльного завдання, мали також освітньо-виховний характер».[270]
Як вороже ставилися московські офіцери до УССтрільців, змальовує відомий український письменник Б.Антоненко-Давидович в своїй драмі «Лицарі абсурду». Московські офіцери лають зневажливо полоненого УССтрільця, як мазепинця і зрадника матері Росії та допитують про місце побуту легіону УСС. Полонений гордо відмовляється зрадити своїх товаришів зброї. Розлючений офіцер дає наказ розстріляти полоненого, і його розстрілюють.[271]
Ця ненависть москалів до УССтрільців не загинула по сьогоднішній день. В літі 1955 р. Київська радіовисильня устами якогось московсько-большевицького агента, українського походження, не забула пригадати при нагоді 40-ліття УСС, що УССтрільці, це «кривавої памяті австро-угорські Усусуси».[272]
І білі, і червоні московські імперіялісти добре знали і знають, хто це УССтрільці, та за що вони боролися, і тому, і ті і ті зненавиділи їх, як найзавзятіших і непримиренних ворогів московського панування над українським народом. Їхні агентури ще сьогодні намагаються відібрати УССтрілецтву ті признаки, які характеризували б його як тих, що проливали кров тільки за Україну, а не за когось іншого. Вони хочуть понизити УСС, щоб не були прикладом для інших, щоб не були героями.
Свою глибоку ненависть до УССтрілецтва та його визвольної ідеї задокументували московські большевики підступним і скритим вбивством, уже після закінчення наших визвольних змагань, чотирьох, славної пам'яті командантів Українського Січового Стрілецтва:
1. Генерала Осипа Микитки, команданта Легіону УСС в 1918 р. Народжений в Рогатинщині в 1874 р., був професійним старшиною австрійської армії, в ранзі капітана, і в такім характері призначений командантом Легіону УСС з початком січня 1918 р. На тім становищі був до листопадового перевороту. В польсько-українській війні і в офензиві українських армій на Київ, був камандантом І-го корпусу УГА. Від грудня 1919 р, Начальним Вождом УГА. Арештований в квітні 1920 р. большевиками, був інтернований в таборі в Кожухові і в тюрмі ЧК в Бутирках під Москвою, де дуже бідував. В Кожухові приїздили до нього представники ЧеКа і команди Червоної Армії, та пропонували йому вищі посади в армії. Він рішуче відмовився. В першій половині серпня 1920 р. його вивезли з табору в Кожухові до Москви, до ВЧК, де його розстріляно.[273]
2. Полковника Євгена Коновальця, команданта полку, а пізніше Корпусу Січових Стрільців. Народжений 14 червня 1891 р. в с. Зашків під Львовом. Відомий до війни як активний в політично-громадському житті студент Львівського університету. Як полонений старшина, перебуваючи після вибуху російської революції на Україні, належить до перших ініціяторів і організаторів Галицько-Буковинського Куреня Січових Стрільців. Стає командантом куреня, пізніше полку, а вкінці Корпусу Січових Стрільців. Як незмінний його командант та голова Стрілецької Ради, відіграв визначну ролю в боротьбі Української Народної Республіки проти московських імперіялістів. Після невдачі наших визвольних змагань очолював підпольно-революційні організації УВО і ОУН. Згинув в Роттердамі, в Голяндії, 23 травня 1938 р., з руки провокатора, насланого московсько-большевицькою владою.