Отаман Сень Горук народжений в 1873 р. в Снятині. Після укінчення гімназії, студіював на львівському університеті, де належав до проводу «Молодої України». Мав зв'язки з РУП, друкував таємно її брошури соціяльно-революційного змісту та враз з іншими членами організації перепачковував їх на Україну. Пізніше став передовим членом новоствореної «Християнсько-Суспільної Партії» та начальним редактором її органу «Руслан». Головну свою громадську діяльність проявив в товаристві «Сокіл», як активний член управи цієї організації. Був основником і командантом стрілецького відділу при «Соколі» у Львові, т. зв. Сокільських Стрільців.
3 початком серпня 1914 р. Горук взяв активну участь при організації УБУправи і став її членом. В жовтні 1914 р. він обняв команду сотні і відійшов з нею на фронт в Карпати. Від того часу не залишав фронту до кінця вересня 1916 р., коли попав під Потуторами в полон. На фронті визначився от. С.Горук як один з найкращих старшин УСС. Вліті 1915 р. став командантом 1-го куреня, на чолі якого брав участь у всіх боях УСС на Поділлю. Особливо визначився його курінь в бою на Лисоні. Був зразковим командантом. Дбав про внутрішній порядок куреня та зовнішній його вигляд і охайність. Був некомпромісним педантом. Сам був незвичайно сумлінний, пильний і точний у виконуванню своїх обов'язків. Був зразком працьовитости і солідности.
В війні проти Польщі от. Горук став начальником булави Української Генеральної Команди, яка була першим штабом УГА. Опісля займав вищі військові посади в УГА. Під час протибольшевицької револьти УГА на Україні перебував в Києві, де його при кінці квітня 1920 р. арештували большевики, та вивезли з іншими старшинами до табору в Кожухові. Там перебував він до 16 червня 1920 р. і того дня вивезено його з багатьма іншими старшинами до Архангельська, а звідтам, мабуть, на Соловецькі острови, де і загинув.
Сотник Федь Черник народжений в 1894 р. в селі Якимчицях пов. Рудки. Належав до молодшої віком групи старшин УСС. Середньошкільні студії скінчив в українській гімназії в Перемишлі вліті 1913 р. Після того студіював право на львівськім університеті. Брав живу участь в студентськім житті, але головну увагу присвятив спортові і руханці. Належав до передових членів студентського спортового товариства «Україна» та до «Сокола». Належав також до основників стрілецького відділу при «Соколі» у Львові. Був прихильником ідеології Української Національно-Демократичної Партії.
На заклик УБУправи вступив в ряди УССтрільців і з першою сотнею відійшов 10 вересня 1914 р. на фронт в Карпати. Своєю товариською вдачею, високою культурністю, незломним характером, та особливим оптимізмом і молодечим одушевленням, він скоро завоював симпатії та популярність серед товаришів зброї. Відзначився особливо зі своїми скорострільцями в бою на Лисоні. Але його небуденна індивідуальність розвинулася повній силі щойно під час його побуту у формації київських Січових Стрільців. Як незрівняний боєвик він виявив себе в київських боях в січні 1918 р. 24-літній старшина виріс в Білій Церкві на духового провідника Січового Стрілецтва та став блискучим речником його світогляду і ідеології, які закріпив своєю героиською смертю під Мотивилівкою. Був зразковим лицарем Червоної Калини та символом усіх тих людських та лицарських прикмет, які залишили в історичній спадщині Українські Січові Стрільці.
Ми навели короткі біографічні сильвети чотирьох кращих представників Стрілецтва, та подали їх суспільно-громадське і політичне обличчя, щоб на їх особах показати, як здійснювалася серед УССтрілецтва його провідна ідея національної єдности і солідарности та політичної терпимости і толеранції.
Усі вони належали до різних існуючих тоді ідейно-політичних напрямків, і тому символізують своїми особами велику і сьогодні актуальну ідею внутрішньої єдности нації в моменті небезпеки і загрози її існування. Не зважаючи на свої ідеологічні різниці, якими вони дорожили та які вони високо цінили, вони вміли глибоко відчути вищість загально-національного ідеалу та зрозуміти спільні інтереси національної спільноти.
Образ цих чотирьох репрезентантів УССтрілецтва, це заразом приклад і зразок, як їхні особисті духові прикмети та різні ідейні спрямування доповняли себе в гармонійну цілість, в об'єднану духову силу.
Було це також послідовне здійснення щирих бажань тодішнього політичного проводу УССтрільців, Загальної Української Ради, яка в першу річницю збройного виступу УСС, в своєму зверненні до них, заявила:
«Тільки в нашій внутрішній єдності – корінь і основа нашої сили!»
Усе минуле УССтрілецтва перейшло до історії нашого народу, як неповторне історичне явище.
І здавалося б, що нічого уже не залишилося із того колишнього світлого минулого УСС, з їх жертвенної праці і кривавих діл, як дорога спадщина і бажаний дарунок для сучасного і майбутніх поколінь і для вічноживої нації.
Визвольна ідея і збройний чин УССтрілецтва не пішли намарне. Вони живі й сьогодні. Вони живуть між нами, між нашим народом в іншій, новій і світлій формі. Вони трансформувалися в свідомості нації як її нова, моральна сила, як духовий ланцюг, що зв'язує її славне минуле з теперішністю, та збагачує цілу націю неоціненними скарбами, окупленими кров'ю поляглих борців за волю.
Є це – славна традиція Українського Січового Стрілецтва. Це та оспівана в піснях та жива в народі – Стрілецька слава. Це чудова легенда про лицарів Червоної Калини.
Коли говоримо про національні заслуги та політичні успіхи УССтрільців, то до цих неспірних їх успіхів і надбань, які збагатили український народ новими цінностями, – це була новітня національно-визвольна традиція.
Ніхто більш болюче не відчував до світової війни убогости нашої новітньої визвольної традиції, як УССтрільці. Ніхто не переживав з цього приводу більшого упокорення, як наша молода генерація до світової війни, коли порівнювала нашу скромну традицію з іншими народами, та зокрема, з нашими сусідами. Це були прикрі переживання свідомости нашої меншевартости та болючої заздрости, коли ми дивилися і слухали як молодь наших сусідів молилася щорічно на могилах та під пам'ятними хрестами своїх борців-революціонерів. А ми їх уже майже дві сотки літ не мали, і ждали пасивно на якесь чудо. І тому також постав серед нашої довоєнної молоді революційно-стрілецький рух, щоб розпочати і створити нашу визвольну традицію для майбутніх поколінь, без якої кожна поневолена нація є позбавлена основної моральної сили у її боротьбі за визволення.
Коли в критичних днях вересня 1914 р. рішалася доля існування Легіону УСС, то одним з рішальних мотивів збереження УСС у світовій війні, було бажання хоч би залишення традиції збройної боротьби для майбутніх поколінь. Тому Вітовський говорив тоді, що формацію УСС треба зберегти, хоч би тільки сотка УСС мала вернутися додому. Коли стрільці сотні Вітовського писали з-під Маківки в своєму листі до СВУ, в квітні 1915 р.: «Ми знаємо, що посів крови ніколи не гине», то вони найкраще оцінили значення визвольної традиції. І пізніше, коли в листопаді 1918 р. шанси перемоги Січових Стрільців перед боєм під Мотовилівкою були дуже малі, тоді Стрілецька Рада мотивувала своє рішення наступу на Київ, м. ін., так: «Для чого ж тоді не дозволити Січовим Стрільцям полягти під Києвом, бодай на спогад про геройську боротьбу за українську державу… Смерть Січового Стрілецтва виховуватиме майбутні покоління українського народу…»
УССтрілецтво добре розуміло політичне і національно-виховне значення визвольної традиції і тому її створення було також метою його збройної боротьби. Цю традицію воно створило, і це було його великим успіхом. І з того погляду треба також оцінювати політичну успішність боротьби УСС.
УСС ніколи не твердили, що від них почалася історія та традиція нашої визвольної боротьби. Однозгідна думка УСС була така, що їхня боротьба – пряме продовження давніх змагань українського народу за волю. УСС вважали себе носіями тієї визвольної ідеї, яку вони виводили від славної традиції Січового війська, що було символом українських змагань за незалежну державність. Вказує на це довоєнний масовий січовий рух та сама назва УСС.