Галина ЛОЗКО
УКРАЇНСЬКЕ
ЯЗИЧНИЦТВО
Український центр духовної культури
Київ – 2009
Моїй рідній матусі Марії Іванівні,
яка навчила обожнювати Природу,
присвячую цю книжку
ГАЛИНА ЛОЗКО
ПЕРЕДМОВА
Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, не завезена поневолювачем. не нав’язана імперським центром, не імпорт тована з-за кордону. Взявши чужий зразок для творення своєї культури, народ втрачає самобутність. Так було з українцями в «інтернаціональній сім’ї братніх народів», де культура зводилася до «злиття всіх націй і народів» з їхньою усередненою духовністю. Так було в Російській імперії, коли зразковим для українця вважалося тільки «великороссийское». Так було за Польщі, коли значна частина українського панства відцуралася від свого народу, забувши рідне коріння. Так було й за Київської Русі, коли з волі князівсько-боярської верхівки, українців силоміць загнали до візантійського духовного ярма.
Проте навіть тисячолітнє християнське царство не знищило інтересу українців до своєї прадавньої віри, хоча й виробило певний комплекс щодо назви «язичництво». Слід нарешті зрозуміти, що рідна віра українців (як і інші етнічні віри), названа в науці язичництвом, не має нічого ганебного.
Грецьке слово г.дшхоС (етнічний) має тлумачення – «племінний, народний, язичницький» і походить від грецького що означає «звичай».
Отже, первісне значення слова язичництво – «віра племені людей, пов’язаних спільним звичаєм і спільним походженням».
Українське язичництво – прадавня національна віра нашого народу, збережена в обрядах і звичаях, переказах, заповітах, легендах, міфах, записана етнографами й фольклористами, нині потребує систематизації, переосмислення. .очищення від пізніших нашарувань і передачі нашим нащадкам.
Що готує нам доля нині? Невже історія так нічого нас і не навчила? Невже зникнемо як нація, розчинимось у круговерті часу?
Ні! Ми повинні БУТИ, жити, існувати як одна з висококультурних націй світу, націй з глибинною прадавньою культурою.
ЕТНІЧНА ВІРА УКРАЇНЦІВ
Християнство в Україні насаджувалося багато століть, час від часу відступаючи перед прадавньою етнічною вірою (язичництвом). Довгий час християнство залишалося релігією князівсько-боярської верхівки, не маючи впливу на маси. Протягом кількох останніх століть попи мали спеціальні вказівки навертати людей до віри Христової. Щороку друкувалися звіти про кількість навернених. Приміром, у 1847 році було насильно охрещено 1002 магометанина, 1297 юдеїв, 1522 язичники («Известия о состоянии и приращении православного народонаселения»). Отож, язичництво в Україні ніколи не зникало, воно існувало таємно.
Найвищою ідеєю українського язичництва є філософія вічного життя, обожнювання природнього начала Всесвіту, радість існування на землі. Вважалося, що в потойбічний світ людина відходить такою, якою була за життя: або вільною і багатою, або нікчемним рабом, яким і перебуває вічно. Тому кожен член первісного суспільства намагався за життя досягти найвищих почестей, шани, багатства, відзначитися на полі бою чи в повсякденній праці. Звідси – одвічне прагнення військової верстви, в т. ч. українського козацтва, до свободи. Звідси і традиційне неспрнйняття зверхності над собою і повага до іншої особистості. Звідси і живучість ідеї «краще смерть, ніж рабство», якою вже тисячу років живиться український патріотизм.
Звичаєве право на українських землях грунтувалося на виборності влади, яка була змінюваною. Громадські традиції зберігалися в міцних територіальних общинах, які мали самоуправність аж до XIX, а подекуди й до XX ст. Звичай забороняв загарбницькі війни. Тих, хто не дотримувався звичаєвих норм, виганяли навіть з усім родом. Жерці й волхви мали більшу силу впливу на народ, ніж князь і могли в разі потреби примусити князя діяти на користь всього племені, засудити його в разі порушення звичаєвих норм.
Така ідеологія стала незручною для князівсько-боярської верхівки X ст. Значно краще виглядала ідея, що «всяка влада від бога, тому виступати проти неї є злочином, бо це суперечить божій волі». Отже, нова віра з’являється тоді, коли в ній виникає потреба.
Християнству теж притаманна віра у вічне життя, але головна ідея праведності зводиться до покірності, слухняності, відмови від земних благ, за які нібито людина отримає компенсацію в потойбічному світі. Князівсько-боярській верхівці це імпонувало, але філософій непротивлення злу і любові до ворогів не могла прижитися на українському грунті навіть за тисячу років.