Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем’яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з навершями); відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Вірогідно, такі дзвіночки служили для відлякування злих сил або з левкою магічною метою.
Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивілівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра – зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов’янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) дов’язане з давньою назвою капюшона коба, можливо й українською назвою одягу кобеняк, яка в пізніші часи стала означати верхній одяг з відлогою, але без рукавів.
У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називаються «срамними» або «бісовськими». Досі слово «біс» «бъсъ) пояснювалося тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Більш давне значення (індоєвропейське) – «блищати», «світити». Мабуть, в давні часи бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний шал жерця під дією наркотичного ритуального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви наркотичних рослин: бісина, бісдерево та ін.). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, іудеїв та ін.): бісурман, бусурман, басурман.
Негативного значення християни надали також слову жерти, що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger перейшло в жері означає «горіти»), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо й джерело (жерело) мало значення жертовника – місця, де перебуває божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.
Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами, допомогою волхвів, знахарів, чаклунів та ін. Жерці, котрі здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, щоб вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах тощо. Волхви-асгрономи визначали і встановлювали за зоряним небом строки молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, що мали величезну магічну силу, завдяки, якій могли впливати на погоду. Волхвів, котрі мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто тими, хто вмів за допомогою певних магічних ритуальних дій і заклинань викликати дощ або спинити бурю.
До духовної верстви також належали так звані храпильники (термін Ізмаїла Срезневського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.
Поширені в Київській Русі фібули (застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Археологи знаходять також чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, шо мають традиційну символіку, яка визнається вченими як «язичницька». Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте, давньоукраїнське мистецтво й після прийняття християнства ще довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої ще була зрозумілою першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідкістю.
Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощюни. Як писав Ізмаїл Срезневський, кощюни близькі до «басен» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему и кощюнять»28 Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощюни виконувалися в супроводі музики – можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.
Кощюнник – виконавець тих творів, які християнськими служителями вважалися крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствовати», що значить «оскверняти святиню»29. У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як руські священні тексти. Цікаво, що руські книжники XI – XII ст. перекладали грецьке слово μυΰς (міф) руським словом кощюна.