У 945 р. Ігор вирушає по данину в древлянську землю саме за вимогою язичницької частини дружинників, які скаржаться, що «отроки Свенельдові» (тобто варязька частина дружинників, переважно християн) добре вдягнуті й багаті, а вони (руси) – «голі». Взявши данину, Ігор відпускає (?) дружину, і, залишившись з невеличким загоном, вимагає нової данини. Древляни вбивають Ігоря та його воїв. Тоді постає питання, навіщо княгиня Ольга, будучи вже християнкбю, здійснює кровну помету саме – за язичницьким звичаєм? До того ж, як видно з літопису, сама помета, насипання кургану й тризна на ньому для того часу вже були явищем архаїчним, до того ж грандіозним за масштабами (можливо навіть подібними до скіфських царських поховань). Жорстокість княгині була ніби якоюсь демонстративною: на могилі князя (володаря земель) страчують п’ять тисяч древлян (його підданих, слуг): Що це, як не бажання показати жорстокість язичницьких звичаїв? Звичайно, число жертв могло бути й перебільшене літописцем. Але древляни ще довго пам’ятали цю трагедію, впродовж віків вплітаючи в коси жалобні стрічки й вишиваючи сорочки переважно темними нитками. Вірогідно, Шумське святилище на Житомирщині було збудоване саме як меморіал в пам’ять загиблих, де здійснювалися щорічні поминальні ритуали. Літописець, вважаючи Ольгу предтечею християнства в Русі, не засуджує княгиню, вірогідно вважаючи повчальним порівняння таких «поганських» звичаїв з християнськими. Оповідь про хрещення Ольги нібито самим Костянтином Багрянородним, на думку деяких дослідників, неправдоподібна, бо вона поїхала у Візантію в 955 р. вже зі своїм священиком. Дипломатичні переговори Ольги з імператором не дали бажаного результату, оскільки Русі були нав’язані васальні угоди. Ольга повернулась додому невдоволеиою і переляканою: «Мої люди – погани і син мій, – хай би .уберіг мене бог од усякого зла»36
У тому, що одними із перших в Україні-Русі приймали християнство саме князі, є певна закономірність: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк (?). Володимир. Розрахунки Візантії та Риму були прості: спочатку спонукати до хрещення правителів сусідніх земель, а потім – вільно ширити свою «інтернаціональну» віру на всі народи. Таким бачився їм шлях до світового панування. Саме тому переважна більшість міжнародних угод того часу однією з умов миру ставлять охрешення князя й дружини або всієї країни.
Що примусило Ольгу прийняти християнство – невідомо. Можливо, вона відчувала тиск з боку дружини, значна частина якої складалася з варязьких найманців, що були вже охрещеними. І сам воєвода Свенельд, опікун її сина, був християнин, до того ж людина підступна й жорстока.
Святослав – князь-воїн, якого Михайло Грушевський назвав «запорожцем на престолі», був відданим своїй землі й рідній вірі. Ольга намагалася схилити сина до прийняття христової віри, але він відмовився, відповідаючи: «Дружина моя з сього сміятися почне». Отже, як пише літописець, він «не послухав матері і додержував поганських звичаїв», а також «після цього гнівався на матір»37. Ці скупі літописні повідомлення не дають справжньої картини тогочасних відносин у князівському середовищі.
Чому Святослав гнівався на матір? У Новгородському І літописі є запис про те, що Ольга наказувала «не творити тризни над собою – бе бо имущи прозвутора втайне». Чому цього пресвітера (християнського священика) Ольга тримала «втайне», і навіщо б вона заповідала не робити тризни, якщо б усі знали, що вона вже не язичниця й похована має бути як християнка?
В Іоакимівському літописі була згадка про один із боїв Святослава з Візантією, який закінчився для нього значною втратою дружини – «все войско погуби». Вірогідно, один із волхвів, які завжди супроводжували дружину в походах, вказав князеві причину поразки: багато дружинників були варягами-християнами і руські боги відвернулися від війська. Як писав Василь Татіщев, Святослав наказав дружиниикам-християнам поклонитися руським богам, проте, вони були непокірні. Літопис передає гнів Святослава: «толико рассвирепе, яко и единого брата своего Глеба не пощаде», «наипаче на презвитеры яряся», «посла в Киев, повеле храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся Христианы изгубити»38 .
Цілком природно припустити, що, повернувшись в Київ, Святослав заборонив матері відкрито демонструвати свою віру. Це й примусило її тримати християнського священика таємно. Не зовсім зрозумілим є звертання Ольги до германського короля Оттона І з проханням надіслати на Русь священика. На це прохання в 962 р. до Києва приїхав католицький єпископ Адальберт. Невідомо якою мала бути його місія і чи вдалося йому її здійснити. Адже всі його супутники були вбиті, а сам єпископ ледве врятувався.від гніву руських людей.