Добриня наказав дружинникам «идолы сокруши, древяннии сожгоша, а камении. изломав в реку вергоша; и бысть нечестивым печаль велика. Мужи и жены, видевше тое, с воплем великим и слезами просяше за ня, яко сусчие их боги»47. Почали оголошувати, щоб люди йшли хреститися. Тих, хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрешували в річці. Тоді й виникла тут приказка: «Путята крести мечем, а Добрыня – огнем»48.
Існують гіпотези, шо Добриня в кінці свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже з точки зору моралі така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер – боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північноруських билин розпочинається плачем Добрині, Який скаржиться на рідну матінку: «Ти на что мейя, Добрынюшку несчастного, спородила?..», а далі йде його каяття:
Я не ездил бы Добрыня по чисту полю,
Я не убивал бы Добрыня неповинных душ.
Не пролил бы крови я напрасныя.
Не слезил Добрыня отцов-матерей.
Не вдовил Добрыня молодых жен.
Не пускал сиротать малых детушек.49
За народними переказами, Добриня з розпачу прив’язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Не відомо, наскільки правдивими е такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.
Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші відомості про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописців, з яких викидалися невигідні правителям записи і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з’явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відзначають багато суперечностей в літописних повідомленнях про цю подію.
Однією з таких суперечностей є плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби хрестили синів Володимира і всю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли шена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита мабуть з тієї простої причини, шо вони вже не знали, які святі отці хрестили Русь при Володимирі.
Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет хрестителя саме своєму предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира
Мономаха, праправнука Володимира Святого. Мстислав, будучи «варягофілом», вніс до літопису такі варязькі елементи, котрі пізніше викликали безліч прнкрнх непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.
«Слово о законі і благодаті» Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим, і спрямована на створення культу національних святих. Деформація справжніх їсторичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.
Дуже неясними в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної руської віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно з християнської точки зору як «переворот», «язичницька реакція», «антихристиянський терор» тощо.
Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, є Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: «Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов в)н до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав»50.
Повстання волхвів 1071 р. було спричинене рядом поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: «1 стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву – хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста – нехай іде до нього (до єпископа)». І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпнскопа, а люди всі інші з волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узявши топір під полу, прийшов до волхва... вийнявши топір, розтяв його»51. Причина повстання настільки слримітивізована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річці Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, щоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (може, навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей.