Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали в літургійних діях, у повсякденному житті, в священних жертвоприношеннях, в застосуванні ладану, кадила, в окропленні священною водою й покладанні священником рук на віруючого, у вшануванні певних дерев і тварин, джерел, природних явищ.
Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відзначають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: «Замість того, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності»60. Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двовірський вигляд візантійського (античного) походження.
Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, котра потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології.
Тим більше, шо традиційна руська віра, на думку багатьох вчених, не була тупиковим шляхом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки – загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно і тенденційно писали, що нібито руси були «дикими» і некультурними, і тільки «справжня» віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих облудних теорій, адже навіть з літописів бачимо, що традиційна руська віра була досить серйозним противником християнства.
Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою суспільства, носіями повитивних знань – стародавньою інтелігенцією. Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх із язичницькими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське православ’я має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.
У чому ж сутність нашого двовір’я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної віри. Наприклад, культ ясел, що існував у Русі ще в І ст. («Велесова книга»), до християнства внесений тільки в ХІІІ ст. Культ дерева, який слов’яни мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до «тіла й крові» Ісуса Христа у вигляді хліба й вина.
В українському православному обряді залишилося рідновірське «жертвенне посвячення», яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов’язково з дріжджового тіста, хоча називаються нині ці короваї єврейським словом пасха, яке дослівно означає «перескочення». Походження його описується в біблії. Господь хотів повбивати «в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини» (крім євреїв) і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім’ї, він наказав євреям помазати свої житла кров’ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба «перескочити», тобто обминути. Звідси й походить назва свята Паска, яке господь наказати святкувати всім євреям.61
У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися й традиції випікання святкових короваїв як ритуальної Великодньої їжі, що в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католнки перейняли рецепти пасхального тіста в євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.
Переваги традиційної етнічної віри перед християнством яскраво виявилися в досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов’язані з ними обряди, господарські роботи. Біблійні приписи відносно святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції, та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від язичницького і католицького, тому потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.