— Дивні речі! — скажеш ти.
— Справді, дивні. В билинах оспівується Київ, князь Володимир, а подібних текстів в Україні не знайдено. Може, мав рацію М. Погодін, коли казав, що українці як народ з’явилися лише в XV–XVII століттях, отак, ніби з неба впали, а ті, що складали билини в Києві, — це предки росіян, та й по всьому.
— А що сказали про це українські вчені? — запитаєш ти. — Може, мовчали чи тільки згідно кивали головою?
— Ні! Михайло Максимович, той, що був першим ректором Київського університету, а за ним і Микола Костомаров, той, що був заарештований разом із Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем та іншими за організацію у Києві Кирило-Мефодіївського товариства, вказали на факт, що історичні й суспільні події в Україні у XVII столітті були настільки революційні, що витіснили з пам’яті українців історичні спомини про віддалені епохи, а вся сила й енергія нового часу була звернена на нові теми — оспівувалися гарячі події сьогодення. Твори Володимирового циклу билин, вказали вони, все ще жили на Півночі з тієї причини, що ніякі події пізніших часів не змогли відволікти їх од спогадів про ту далеку старовину. Вчені ще не мали достатньо фактів, щоб довести цей свій цілком правильний висновок, докази знайдуться згодом. Другу причину того, чому билини значною мірою забулися на території, де постав їхній головний масив, указав видавець билин В. Авенаріус у збірці «Книга былин. Свод избранных образцов» (СПБ, 1880 р.): «Визначально, що найзначніша частина співців неграмотна: як сліпий, прозрівши, губить колишню тонкість дотикового сприймання, так і людина грамотна не в силі втримати в пам’яті просторих віршованих рапсодій у кількасот віршів. Першим гонителем вільної народної творчості було варварство, другим — цивілізація». А у XVII столітті в Україні неграмотних людей майже не було. «Освіта і грамотність, — пише В. Авенаріус, — з кожним кроком уперед витісняли стародавню пісню все далі».
Однак, мій співрозмовнику, навіть коли ти ще й школяр, можеш сказати мені таке:
— Гаразд, текстів билин в Україні, яка в XVI–XVII століттях перебувала на високому цивілізаційному рівні, не могло багато залишитися. Але ж хоч трохи їх мало б залишитися? А коли не текстів, то хоч би сліди билинної традиції в Україні можна пошукати?
Я згоджуся зі своїм співрозмовником і скажу:
— Такі є. І сліди, і навіть кілька текстів. Про це я зараз розповім, та й книжка, яку ти, читачу, тримаєш у руках, — переконливий тому доказ. То про що тобі розповідати — про тексти чи про сліди?
— Мабуть, спершу про сліди, — скажеш ти. — По слідах і на стежки виходять.
Відсутність билин в Україні й Білорусії все-таки дивувала. Хай і справді тут у XVI–XVII століттях відбулася велика культурна революція. Сюди потоком пливли книжки та ідеї із Західної Європи, засвоювалися західноєвропейські поетичні форми. Поезія остаточно відірвалася від прози.
— А хіба не спершу була поезія, а тоді проза? — спитаєш ти.
— Важко сказати, що було спершу, — відповім я. — Але поезія та проза в давні часи менше різнилися між собою, як у пізніші часи; інколи навіть важко було розрізнити, де поезія, а де проза. І так було не тільки у нас, а й у всій Європі. Наприклад, поезія не мала рими, однакової кількості складів, а проза була майже вся ритмізована.
— То як же розрізнити, де поезія, а де проза? — запитаєш ти.
Поезія співалася або ж проказувалася речитативом, а проза читалася. Іван Франко назвав таку будову поетичної мови «музичною строфою». Тобто поетичний ритм ладнався не за законами поетики, а стихійно, за потребою музичної декламації. Але вернімося до слідів билинної творчості в Україні.
У XVII столітті в Україні пристрасть складати вірші й пісні охоплює всі прошарки населення, однак і давній тип поезії, побудований на основі музичної строфи, де малюнок ритму вільний, не зникає. Він здобуває дієслівну риму і культивується не тільки у козацькій епічній творчості (думах), а й у книжному вірші. Більше того, ти знайдеш у нашій книзі билини, писані таким розміром. Це я кажу до того, що тип вірша, який культивувався в Київській Русі, був традиційний і в XVII столітті, а билини російської традиції також написані часто нерівноскладовим віршем.
Другий невеличкий слід: поширення слова «богатир». Кожен із нас це слово чудово знає; його часто прикладають до давньоруських богатирів, навіть у думку не кладучи того, що в часи Київської Русі воно не існувало, а з’явилося після татаро-монгольського нашестя, і це слово не слов’янське (хоча і пробували його виводити од слова «Бог»), а татарське. Зокрема Галицько-Волинський літопис, що оповідає про події в Україні у XIII столітті, вживає це слово на означення татарських воєвод. А на позначення героя це слово вперше подає нам українська книжка 1499 року «Четія», написана у Кам’янці. У перекладі Біблії Франциск Скорина зве Самсона, біблійного героя, богатирем