— Всі ви, гості мої, поодружувані, тільки я один жінки не маю. Може, знає хто яку княгиню, щоб гідною мені була та зросту високого, стану гордовитого, лиця вродливого, з ходою плавною і мовою гарною? Було б мені, князеві, з ким жити, довгий вік коротати, а вам, князям та боярам, богатирям могутнім, купцям торговим, жителям сільським, усьому красному Києву, було б кому поклонятися.
Враз усі на бенкеті замовкли, ні від кого відповіді нема. Один тільки добрий молодець Дунай Іванович з-за столу вийшов, — хоч і хмільний, та не хитається, слово мовить, та не збивається, б’є він князеві чолом, уклоняється:
— Знаю я, князю, наречену, яка тобі гідна. На землі хороброї Литви, у величності королівської є дві дочки на виданні 2. Старша дочка — Настасія-королівна 3, подвиги військові вона звершує. А менша дочка при домі живе, і звуть її Опракса-королівна; зросту вона високого, стану гордовитого, лиця вродливого, з ходою плавною і мовою гарною.
Припали до душі князеві ці слова.
— Візьми, Дунаю Івановичу, війська сорок тисяч, візьми скарбу десять тисяч і виїжджай у ту землю, в хоробру Литву, та добрим словом посватайся. А як по честі не згодяться, силою візьми, а таки привези мені Опраксу-королівну.
Відказав на це Дунай Іванович:
— Не треба мені ні війська, ні скарбу, виряди мені в підмогу товариша улюбленого Добриню Микитича.
Погодився на це Володимир стольнокиївський.
Виїхали з Києва богатирі на конях добрих і скоро в землі Литовській опинилися, у тої королівської величності, на дворі навпроти віконечок королівських. Сходили вони з добрих коней, і казав Добрині Дунай Іванович:
— Стій тут біля коней, паси їх і на сторожу королівську та на палати поглядай. Як треба буде, гукну я тебе.
До королівської величності Дунай приходить, чолом б’є, уклоняється:
— Здоров будь, батечку королю литовський!
Упізнав король Дуная Івановича.
— То це ти, колишній слуго мій вірний 4. Три роки в мене ти жив: перший рік стайничим був 5, другий рік — чашником 6, а третій рік — стольником 7, вірою-правдою мені служив. За колишні послуги твої молодецькі посаджу тебе за великий стіл, на місце почесне; їж-пий, молодче, досхочу.
За стіл Дуная посадивши, став його король розпитувати:
— Розкажи щиро, куди шлях твій лежить. Чи на нас подивитися захотів, чи себе показати, а може, бажаєш пожити-послужити в нас?
— З добрим ділом до тебе прибув я: сватати дочку твою Опраксію за Володимира стольнокиївського.
Не сподобалися королеві такі слова.
— Не за своє діло взявся ти — за дурниці. Меншу дочку засватаєш, а старша в дівках сидітиме 8. Гей ви, татари дужі! 9 Схопіть Дуная за білі руки та заведіть у льох глибокий, замкніть ґратами залізними, затуліть дошками дубовими, засипте піском рудим; нехай Дунай у Литві погостює, в льоху посидить, може, після того розуму набереться.
Звівся Дунай на прудкі ноги, над буйною головою руки здійняв, об дубовий стіл руками вдарив: стіл дубовий розвалився, питво порозливалося, посуд порозсипався, а всі татари настрахалися.
Аж ось поприбігали вірні слуги з двору королівського.
— Над собою біди, королю, не чуєш: на дворі твоєму невідомий добрий молодець бешкетує. В лівій руці добрих коней тримає, в правій руці — кия сарацинського 10. Ясним соколом він по двору літає, з кінця в кінець пострибує, на всі боки києм розмахує, повбивав усіх татар до єдиного, нікого на розплід не залишивши.
Схаменувся тоді король, по світлиці забігав.
— Гей, Дунаю Івановичу! Ти колишні мої хліб та сіль пригадай, вгомони свого товариша у дворі, залиш татар хоч на розплід, а я віддам свою дочку-королівну за вашого князя Володимира.
Виїхали Дунай із Добринею з того двору королівського разом з молодою Опраксою-королівною. І настигла їх у дорозі нічка темна; розіпнули вони намет полотняний, у ногах коней поставили, в головах — довгі списи, по праву руку — гострі мечі, по ліву руку — кинджали булатні 11. Поснули всі, висипляються, погоні за собою не чуючи. Рано-вранці повставали, на дорогу виїжджали, а вслід їм татарин у погоню скаче; кінь його копитами в землю вгрузає, камінці з дороги вивертає. Рушив Добриня Микитич з Опраксою-королівною до міста Києва, а Дунай Іванович назустріч татаринові повернув. А коли до татарина на довжину списа наблизився, гукнув:
— Ану рикни, татарине, по-звіриному, свисни по-зміїному! 12
Рикнув татарин по-звіриному, свиснув по-зміїному: темні ліси розпадалися, в чистому полі камінці розкочувалися, травиця пов’яла, квіточки на землю посипалися, а Дунай із доброго коня звалився. Миттю скочив на прудкі ноги, збив татарина з коня і до сирої землі списом притис.