Приїжджає Дюк на широкий двір, до ласкавого князя Володимира, до точеного стовпа коня прип’яв, до кільця золоченого, заходив до палат білокам’яних, приходив у гридню зі столами, а там саме сиділа стольна княгиня, молода Опраксія.
— Здорова була, портомийнице! 8 — каже їй Дюк Степанович.
Не сподобалося слово княгині, і каже вона:
— Що ж ти, тупий селюче, мову ведеш нечемну, стольну княгиню портомийницею називаєш?
Молодий боярин Дюк Степанович головою хитає і так відказує:
— Не гнівайся, молода княгине, на мене за те слово, бо ж у нас, в Індії багатій та в тій Галичі проклятій, у рідної матінки моєї, в такому одязі ходять портомийниці. А де ж сам Володимир стольнокиївський, щоб йому чолом бити та поклонитися?
— Він пішов до церкви соборної — чи Господу Богу помолитися, чи до Господнього хреста прикластися…
Вийшов Дюк Степанович на вулицю широку і прямо до соборної церкви рушив. Хреста кладе тут по-писаному, поклін веде по-вченому, жовтими кучерями сирої землі торкається. Та не стільки Господу молився він, не стільки образам уклонявся, скільки з ноги на ногу переступав, від плеча до плеча позирав та все губами поплямкував; на Володимира-князя гляне — головою лиш похитає, на князів, на бояр озирнеться — поведе лиш плечем та рукою махне. А стояли біля Володимира: по праву руку молодий Добриня Микитич, а по ліву руку Чурило, син Полонковича.
Як минула недільна обідня, почав князь Володимир боярина розпитувати:
— Ти звідкіль, скажи, мужній добрий молодче? Ти з якої землі та з якої орди? Як тебе по імені називати, по батькові величати?
— Я з тої Індії багатої та з тої Галичі проклятої, молодий боярин Дюк Степанович.
— А давно ти, боярине, до нас виїхав?
— Вдома я ще відбув службу Божу ранішню, а до Києва встиг на обідню 9.
Тут промовив Чурило, син Полонковича:
— В очі, князю, мужик цей нам бреше, в очі нам насміхається! Рухи в нього не Дюкові, мова не Дюкова, він, мабуть, холоп боярський, князя чи боярина, може, убив, одяг барвистий із нього здер; на обідні Богові він не молився, все довкола роздивлявся, все свою одежу розглядав, — видно, зроду барвистого вбрання не носив.
— Не прогнівайся на мене, князю, — мовив Дюк Степанович. — Розповідали, буцім Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у церкві вашій соборній усе просто та всюди порожньо, супроти нашої і не порівняти, а одяг у тебе та в князів і бояр твоїх — як у нас у найбідніших.
Закликав тут князь Володимир молодого боярина на почесний бенкет, вийшли вони разом із Божої церкви і по городу Києву пішли. А якраз дощі великі випали і вулички брудні стали. Йшов молодий боярин Дюк Степанович і на чобітки все позирав. Знову озвався тоді Чурило, син Полонковича:
— Достеменно, це холоп боярський, селюк та хвалько великий, на свої чобітки не надивиться, зроду, мабуть, таких чобітків не мав.
— На мене ти, князю, не гнівайся, — мовив боярин Дюк Степанович. — Розповідали, буцім Київ-град у честі, в добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у вас настелені місточки цегляні, насипані пісочки руді та покладені порученьки калинові; а як випали дощі великі, намокли руді пісочки і забризкали мої чобітки із сап’яну зеленого. У моєї рідної матінки настлано всі містки дубові, а поверху — суконця одинцьові 10, ще й поручні срібні покладено: як підеш по тих місточках дубових, мимо поручнів срібних, — чобітки при ході тільки чистяться, болотом рудим не забризкуються.
А як до брами князівської під’їхали, молодий боярин Дюк Степанович головою хитав, примовляючи:
— Розповідали, ніби Київ-град у честі, в добрі, а у моєї рідної матінки над брамою сімдесят ікон, і всі ікони в золоті, а у вас тут і десятка нема.
Заїжджали на широкий князівський двір, а там, припнутий до стовпа, стоїть Дюків добрий кінь. Хитає головою Дюк Степанович:
— Розповідали, ніби Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: у моєї матінки срібні стовпи стоять, а в них — кільця із чистого золота, рідкий мед розставлений, білояра пшениця розсипана — є що їсти й пити добрим коням. А у вас тільки трохи мерзлого вівса накидано. Ох, ти ж, мій коню бідний! Ти помреш тут із голоду, а в своєму місті, у Галичі, ти не їв навіть пшениці білоярої.
Заходили в палати білокамінні, проводили гостя у світлу гридню, розставляли столи дубові, накривали шовкові скатерки, розставляли наїдки смачні, розводили медове питво, садовили гостя на чільне місце у великому куті. За столом усі сидять, їдять та п’ють, пригощаються та слухають. Молодий боярин Дюк Степанович за столом сидить, у вікно поглядає та все головою похитує. Візьме зі столу хрусткий калач, м’якушку-середину виїсть, а долішню скоринку під стіл кине. А Володимир-князь спостеріг це.