— Нащо ж ти, боярине, чванишся? Горішню скоринку на стіл кладеш, а долішню під стіл викидаєш!
— На мене ти, князю не гнівайся за це. Розповідали, що Київ-град у честі, у добрі, а у вас, у Києві, все не по-нашому: бочки всі у вас дубові, обручики на них ялинові, а копистки соснові — тут у вас і калачі місять.
Груби всі у вас цегляні, паляться дровами ялиновими, а помела 11 біля груб соснові — тут у вас і калачі печуть. Через це у вас калачі і хрусткі, пахнуть глиною дощовою та помелом сосновим. А в моєї матінки всі бочечки срібні, обручики на них позолочені і солодкі меди накладені, кописточки зроблені дубові — тут у неї калачі й місять. Груби в неї все розписні, паляться дрівцями дубовими, а помела в неї шовкові; намочать їх у росі медовій, заметуть розписні груби, білим папером 12 застелять — тут у неї й калачі печуть; як з’їси калачика — другого хочеться, другого з’їси — третього душа прагне, третього з’їси — четвертий на думці.
Наливали тут хмільних напоїв, підносили гостеві чару вина зеленого, брав він чару в білі руки і до вуст підносив — не сподобався напій бояринові, половину він за віконце вилив, половину за спину виплеснув через золотий стілець у славній горниці і до князя звернувся:
— На мене ти не гнівайся за це, князю, бо у вас, у Києві, все не по-нашому: всі бочки тут дубові, обручики на них понабивані ялинові, зелене вино туди налито, в льохи під землю опущено, там винце у вас і задихнеться — гірке ваше вино, пахне цвіллю великою, так що в рот його годі й узяти. А в моєї матінки всі бочечки срібні, обручики на них позолочені, пиво солодке, вдосталь вистояне, в льохах глибоких на срібних ланцюгах підвішене, а по просухах підземельних буйні вітри приведені: як повіють вітри з чистого поля — протяги в льохах здіймаються, на ланцюгах бочки колихаються, немов лебеді на тихих водах загогочуть, у бочках пиво загойдається і повік не затихає. Вип’єш його чару — губоньки злипаються, другу вип’єш — третьої хочеться, третю вип’єш — четвертої душа прагне.
Тут молодий Чурило, син Полонковича 13, по гридні зі столами заходив і такі слова промовляв:
— Чого ти, холопино боярська, багатством-маєтком, наїдками та питвом вихваляєшся? Ми підемо з тобою на великий заклад у тридцять тисяч: три роки їздитимемо на своїх конях богатирських — щоб щодня коні перемінні були і різношерсті; три роки чепуритимемося — щодня одежу перемінюватимемо, щоб барви не повторювалися.
Відповів Чурилові Дюк Степанович:
— У своєму Києві ти живеш, і просто тобі на великий заклад зі мною йти! У коморах твоїх повно всілякої одежі накладено, а в мене всього кілька дорожніх одежинок.
Ударили вони по руках на великий заклад у тридцять тисяч; за Чурила Полонковича цілий Київ поручився разом із Володимиром-князем і княгинею, а за Дюка, крім голоти гулящої, ніхто більше не поручився 14. Запечалився боярин, буйну голову похилив, ясні очі потупив у підлогу цегляну, швидко сів на різьблений стілець і до рідної матінки писати почав:
«Виручай мене, рідна матінко, із неволі, від того закладу важкого, надішли мені вбрання святкового, щоб три роки щодня міг я його перемінювати і щоб три роки барви не повторювалися».
Вийшов боярин на широкий двір до свого коня богатирського і під сідло йому листа поклав.
— Побіжи ти, мій добрий богатирський коню, до славної Індії багатої, до славного нашого міста Галича і завертай там на мій широкий двір до своїх улюблених стайничих.
Побіг Дюків кінь по чистому полю, подався в Індію багату, прибіг на Дюків широкий двір і голосно там заіржав. Як побачили стайничі бурка, пішли вони до Дюкової матінки, низько їй уклонилися:
— Чесна вдово, Мамельфо Тимофіївно! На широкий двір наш Дюків кінь прибіг.
Угледіла матінка бурка крізь віконце, залилася старенька слізьми гарячими:
— Мабуть, моє чадо на святій Русі буйну голову поклало!
Виходила на широкий двір, брала бурка за шовкові поводи, наказала розсідлати його. Стали бурка розсідлувати і листа під сідлом побачили. Глянула матінка, що там написано, і зраділа, що живий любий її син, молодий боярин Дюк Степанович.
— Запишався, захвалився мій син, через те й у біду потрапив. Нагодуйте ж, стайничі, швидко коня цього.
Відвели коня у стайню, відбірної пшениці насипали, меду рідкого поставили. А чесна вдова Мамельфа Тимофіївна в палати білокамінні пішла, золоті ключі взяла, вірних служниць скликала, перецінників і розцінників брала. Обіцяли вони одежу коштовну, щоб на три роки вистачило щодня вбрання міняти. У суми все укладали і відпускали бурка у стольний Київ-град.