Уранці сів Дюк Степанович на доброго коня і до славної Пучай-річки поїхав. Багато богатирів та всякого люду тут зібралося, щоб глянути на богатирське змагання.
А молодий Чурило Полонкович виводив із стайні тридцять жеребців, вибирав собі серед них найкращого, приїжджав до Пучай-річки й казав Дюкові Степановичу:
— Виїжджай наперед, Дюку Степановичу, а я вмить тебе наздожену.
— Краще ти наперед виїжджай, — мовив той. — Похвальба твоя і сьогодні наперед зайшла.
Від’їхав Чурило Полонкович скоренько у чисте поле, розігнався, щоб перескочити через Пучай-річку, та кінь його тільки піврічки досяг і у воду скочив. А Дюк Степанович коня свого не розганяв, приправляв його до крутого бережка, а через Пучай-річку перескакуючи, на половині річки до води припадав, за кучері
Чурила хапав і витягав із води разом із конем, на другий берег виносив до ніг Володимира-князя і казав князеві:
— Розсуди ж тепер, князю, хто з нас краще виступив і кому з нас голову зрубати?
Відповів Володимир стольнокиївський:
— Не рубай, Дюку Степановичу, Чурилові буйної голови за похвальбу його брехливу. Ти залиш нам Чурила хоча б для пам’яті 22.
Стали бояри слізно прохати за Чурила, ще й київські дівчата красні, жінки молоді, а з ними й баби старі. Ще й старий Ілля Муромець під’їхав:
— Не рубай, боярине, Чурилові буйної голови — немає в цьому молодецької хвали та честі. Не знаються з Чурилом могутні богатирі, знаються з ним тільки баби в Києві 23.
І сказав Чурилові Дюк Степанович:
— Ох ти ж, пустобреху боярський! Князем стольнокиївським випрошений, київськими бабами виплаканий. Не виїжджай більше з нами у чисте поле, живи краще поміж бабами в Києві, довіку там із ними живи.
Був тут і Олексій, попівський син. От і каже він Володимирові:
— Вибирай, князю, писарів-оцінювачів та посилай їх в Індію багату, у ту Галич прокляту, щоб усе Дюкове багатство описати, незліченний золотий скарб оцінити, і тоді взнаємо ми, чи по правді він своїм поселенням хвалиться, чи й справді так, як каже він, усе в його домі відбувається.
— Кого ж мені в Дюкове поселення послать?
— Ти пошли, князю, мене, Олексія Поповича.
Заперечив боярин Дюк Степанович:
— Не посилай Олексія, бо роду він попівського, а попівські очі завидющі, попівські руки загребущі — як побачить срібла-золота багато, золотом-сріблом
Олексій спокуситься і не повернеться більше у стольний Київ-град, там і накладе буйну голову. А пошли ти старого Іллю Муромця, а з ним молодого Добриню Микитича і Михайла Потика — трьох могутніх богатирів руських, нехай візьмуть із собою паперу і чорнила на три роки — не вік же їм там багатство оцінювати, невелике наше майно — сирітське.
Вирушали три могутні богатирі, через три місяці до Індії багатої добралися, піднялися на гору високу, славний Галич перед собою побачили, гомоніти між собою почали:
— Мабуть, молодий Дюк Степанович вістку рідній матінці послав, щоб запалила вона славний Галич і не можна було б нам майно сирітське оцінити, бо ж весь Галич вогнем горить.
Як ближче до Галича під’їхали, бачать: покрівлі на всіх домах позолочені, маківки на всіх церквах самоцвітні, а віддалік здається, ніби жаром горять. До високого терема вони наблизилися — не бачили ще на світі таких теремів. Зайшли до терема, а там приступки дрібні, грядки позолочені, у стіни коштовне каміння вкладено, і всі постаті в камінні цьому видно, мостини всі скляні, під підлогою вода тече студена і рибки різнобарвні у ній грають; плесне рибка хвостом — мостина і брязкне, аж ступати по ній боязко. Як пройшли в палати, у перший покій, стару жінку в одязі сріблистому побачили. Господу Богу помолилися, вклонилися на всі боки низенько:
— Здорова була, Дюкова матінко! Син твій через нас уклін тобі шле!
— Здорові будьте і ви, добрі молодці! Не Дюкова я матінка, а Дюкова рукомийниця, наливаю Дюкові воду в рукомийник.
Проходили молодці в другий покій, стару жінку в одязі золотистому побачили.
— Здорова була, Дюкова матінко!
— Я не Дюкова мати, я Дюкова посудомийниця.
Проходили далі добрі молодці, стару жінку в одязі, всипаному перлами, побачили. Б’ють чолом і уклоняються:
— Здорова була, Дюкова матінко!
— Я не Дюкова мати, я Дюкова калачниця.
Проходили в четвертий покій молодці, стару жінку в одязі із камінням самоцвітним побачили. До землі чолом б’ють, уклоняються:
— Здорова була, Дюкова матінко!
— Я не Дюкова матінка, я тут Дюкова стольниця. Ви свої спини марно не ламайте, даремно шиї не згинайте, бо багато таких, як я, жінок у нашому місті, усім, либонь, нам не накланятись. Дюкова матінка до обідні пішла, ви рушайте до церкви соборної 24, та дивіться, всякому не кланяйтесь. Як пройдуть спершу лопатники, а за лопатниками — мітельники, за мітельниками — постельники, тут і вийде з церкви Божої чесна вдова Мамельфа Тимофіївна.