Дісталися вони церкви соборної, стали біля церковних дверей. Тут пішов народ з обідні, хто в шовку йде, хто в сріблі, хто в золоті, хто в камінні самоцвітнім іде. Повиходили лопатники, розгрібали доріженьку. Виходили слідом мітельники, жовтим піском шлях засипали. За мітельниками йшли постельники, мосточки дубові на шляху ставлячи, суконцями одинцьовими їх устеляючи, срібні поручні вздовж прикріпляючи.
Тут з’явились тридцять дівчат, бабусю стару під руки ведучи. Над бабусею соняшник несуть, щоб красне сонечко не пекло її, щоб не крапали на неї вранішні роси. Сукня на бабусі барвиста, все підведене на ній, тіло небесне, як від сонця красного, від місяця світлого по всьому Галичу проміння тече, дрібні зірки розсипаються.
Підійшли молодці до неї, вклонилися низько:
— Здорова була, Дюкова матінко! Син твій через нас поклін тобі шле!
— Здорові були і ви, добрі молодці! Ходіть зі мною у високий терем хліба-солі скуштувати, білої лебідки поділити.
— Не на тебе приїхали ми дивитися, а твоє майно-багатство описувати, син твій багатством вихвалявся.
— Не якесь у нас багатство — сирітське, тож недовго вам майно описувати доведеться.
У високий терем богатирі за нею пішли, пригощає вона їх, ушановує. Як калач з’їдять вони — другого хочеться, другого з’їдять — третього душа прагне, третього з’їдять — четвертий уже на умі. А вип’ють чару — губи злипаються, вип’ють другу — третьої хочеться, третю вип’ють — четвертої душа просить.
Повела їх чесна вдова Мамельфа Тимофіївна на поселення своє подивитись. Як до стайні зайшли, не змогли перелічити жеребчиків, не змогли очима їх передивитися, не знали, яку ціну їм скласти, — в чубці, гриві, у хвості в кожного вплетено по каменю самоцвітному. У коморі сідельній не змогли усіх сідел перелічити, передивитись, а кожне сідло в п’ятсот карбованців було. В одежній коморі не змогли всього одягу перелічити, передивитись, усе тут зроблене було із шовку та оксамиту, прикрашене коштовним камінням.
У льохах усіх бочок не перерахувати, не передивитись, а були ті бочки золотом та сріблом наповнені.
Вивела вона їх на широкий двір, а там тече річка позолочена 25, і не змогли вони річки тієї оцінити. Замислились богатирі та й кажуть: «Взяли ми паперу і чорнила на три роки, а як станемо майно описувати, доведеться нам тут вік звікувати».
Сказала їм Мамельфа Тимофіївна:
— Гей, славні писарі-оцінювачі! Ви скажіть Володимирові: нехай увесь Київ-град за папір продасть, а Чернігів-град за чорнило, отоді нехай і приїжджає майно тут описувати.
Повернули богатирі до Києва і до Володимира прийшли. Питається він їх:
— Чи й справді було так, як хвалився Дюк Степанович? Чи великі у Дюка багатства сирітські?
— Великі у Дюка багатства сирітські, — кажуть богатирі. — Коли б узялися їх оцінювати, описувати, довелося б у тих краях і звікувати. Наказувала Дюкова матінка продати весь Київ-град за папір, а Чернігів-град — за чорнило. Тоді й приїхати майно описувати.
І сказав Володимир стольнокиївський:
— Молодий боярине Дюку Степановичу! За твою похвальбу велику вік торгуй у нашому граді Києві без усякого мита 26.
1 Вважають, що ім’я «Дюк» походить від латинського «dux» (князь), хоча кінцеві слова билини вказують на те, що Дюк таки купець. Твір є ніби продовженням «Про Чурила Полонковича» — стилістика обох пісень однакова, герої самі не є богатирями силою, а богатирями багатством. Зрештою в українській мові «богатир» означає і воїна-героя, і дуже багату людину.
2 Ще російський учений В. Стасов заявив, що на билини мав вплив індійський епос. Тут маємо цьому підтвердження: дія відбувається ніби в Індії, водночас і в Галичі, центрі Галицько-Волинського князівства. Незрозуміло тільки, чому Галич — «проклята земля», може, через назву, бо галич (гайвороння) — символ темної сили, однак цей мотив тут не розвинений. Взагалі темою билини є ніби символічне змагання між зрослим за значенням Галичем і занепалим тоді Києвом, отже, билина складена не раніше XIII століття.
3 Це ім’я дається не тільки матері Дюка, а й матері новгородського героя Василія Буслаєва.
4 Київ у часи свого розквіту був одним із найбагатших і найпишніших міст у Європі.