— Гм, — скажеш, мій співрозмовнику. — Очевидно, що так. То що, російські билини на українські теми вже й не російській українські?
— Це вже друга крайність, — відповім я — Сьогодні билини, саме ті, що записані на Півночі чи взагалі в Росії російською мовою, — духовний спадок росіян. Річ у тім, що на давні українські сюжети накладалися нові мотиви, поняття; билини ввібрали в себе дух своїх носіїв — росіян, і в російському дусі створювалися нові поетичні образи, та й герої часом набували характерів національно російських.
— Щось мені це не дуже зрозуміло, — скаже мій співрозмовник. — Російські вони чи українські? Чи, може, спільне надбання обох народів?
— Розповім тобі доступніше. Коли ми раніше брали для прикладу сливу, візьмімо її й зараз. Кісточку із зерням у середині занесено зі сливи, що росла в Україні, в інший край і в інший клімат. З неї виросло дерево. Часто буває так, що й смак сливи стає інакший. Або я придумав ще краще порівняння. Росла яблуня. З неї беруть галузку й прищеплюють до іншої яблуні. На тій гілці будуть теж яблука, але інакші, не такі, як на першій і на тій, до якої гілку щепили. Можу навести ще й третій приклад. Кожен знає, що знаменита Софія Київська в теперішньому вигляді відрізняється від того храму, на який дивилися сучасники Ярослава Мудрого та їхні близькі нащадки. Зникли двоярусні галереї, що оточували храм; бані вдяглися у форми українського бароко, яке утвердилося в архітектурі XVII століття, поверх старовинних фресок намалювали фрески пізніших часів. Але ми чудово знаємо, що цегла храму, стіни й мозаїка, та й фрески, частину з яких звільнено з-під малювань пізніших епох, — усе це пам’ятки далекого часу і про цей час вони нам вістять.
Десь так само дивимося ми й на ті билини, що їх записано в Росії: вони — духовний набуток російського народу, але можуть чимало розповісти й про епічну творчість киян, наших безпосередніх предків, зокрема про ті часи, про які зберігають згадки, — добу Володимира Великого.
Бачиш, мій юний співрозмовнику, історія літератури вивчає не тільки ті пам’ятки, що збереглися до нашого часу, а й по змозі збирає дані і про ті, що не збереглися, але в своєму часі існували, впливали на людей і на їхню, творену у віках, культуру.
— От ми часто згадуємо слова «епічна творчість». А що воно таке? — може запитати мій юний співрозмовник, хоча, здається, він мав вивчати це на уроках літератури.
Зрештою, він має рацію: щоб говорити про билини, треба нагадати, що таке епос. Воно грецьке — «????» — і означає «слово», «розповідь». Епос загалом має довгу історію, бо виник на ранніх стадіях розвитку культури людського суспільства. Це, так би мовити, перша спроба людини зафіксувати свою історичну пам’ять. Для цього складалися пісні про ті чи інші події в житті народу або племені; вони часом з’єднувалися з іншими піснями і розросталися в поеми-епопеї (як грецькі «Іліада» та «Одіссея» чи індійські «Магабхарата», «Рамаяна»), тобто складаючись у своєрідну систему пам’яток. Деякі вчені (наприклад, Федір Буслаєв) доводять існування давнього «Троянового епосу» на нашій землі, але про це можна говорити тільки здогадно (хто цікавий знати, що воно таке, хай візьме мою книгу «Мислене дерево», видану у видавництві «Молодь» 1989 року). Творення билин у Києві та інших містах — це теж творення епосу, але в єдине ціле він не злився, можливо, саме тому, що східне слов’янство, хоч у певні періоди об’єднувалося в одну державну структуру, але ні етнічно, ні мовно не було єдиним. Та й не є. Зрештою й Київська Русь як держава існувала об’єднано недовго, власне від Володимира до Ярослава Мудрого, а потім розпалася на ряд автономних правлінь. Раніше, за Святослава, це було з’єднання, яке трималося силою зброї.
Давай, мій співрозмовнику, підрахуємо. Володимир захопив київський стіл 978 року, а до того Русь була розділена на три частини: Новгород, Київ, Деревлянська земля, де правили окремі князі. Володимир помер 1015 року, прокнязювавши 37 років, і його держава починає розсипатися, принаймні при його синові Ярославові, який і при батькові намагався вийти з-під влади Києва, сидячи в Новгороді, що мав сильні автономістські тенденції. Чотири роки він веде боротьбу за київський стіл, знищує Ярополка, але брата Мстислава здолати не може, внаслідок чого 1024 року змушений віддати йому Чернігівщину. Всі землі Київської Русі Ярослав зміг об’єднати тільки 1036 року після смерті Мстислава. Цю державу він і втримує до своєї смерті в 1054 році, а після нього вона безнадійно розпадається. Отже, Київська держава проіснувала як єдине ціле понад 70 років. Це були різні землі східного слов’янства, як і при Олегові, Ігореві, Ользі, Святославові. І хоч вони не втрачали своєї окремішності й самоуправління, але все-таки в одну державу лучилися, що й сприяло створенню спільного епосу.