День збігав за днем, тиждень за тижнем, от уже й три роки минуло, і під’їхав Калин-цар зі своїм військом великим під Київ-град. Почав Володимир-князь по світлиці сумно походжати, з ясних очей гарячі сльози ронити. Шовковою хустиною втирається і такі слова промовляє:
— Немає вже старого Іллі Муромця, нікому тепер Київ-град та Божі церкви оборонити, нікому вберегти мене, князя Володимира, разом з Опраксією-княгинею.
Та озвалася тут дочка його улюблена:
— Батечку Володимире-князю стольнокиївський! І досі живий Ілля Муромець у тому льоху холодному.
Бере Володимир-князь золоті ключі, відмикає швиденько холодний льох, розсуває ґрати залізні, а в льоху тім старий Ілля Муромець в одежі чистій сидить, на перинах, подушечках пухових, укривала в нього теплі і добра їжа стоїть. Узяв князь Іллю за білі руки із перснями золотими і з холодного льоху вивів. Привів його в палату білокамінну, поставив навпроти себе, в уста поцілував. Посадовив біля себе за столом дубовим, смачними наїдками годував, медовими напоями напував і казав йому:
— Нині наш Київ-град у полоні стоїть, обложив його Калин-цар зі своїм військом великим. Тож захисти славний Київ-град та Божі церкви і мене та княгиню Опраксію оборони!
Пішов Ілля Муромець по місту Києву, завернув на свій широкий двір і коня богатирського у стайні вибрав. Наклав на коня пітник, а на пітник — повстину, наклав сідельце черкаське 4, підтяг дванадцять попруг шовкових, утяг шпилечки булатні, приладнав стремена булатні, пряжечки щирого золота — та не для прикраси, а для міцності богатирської: шовкові попруги тягнуться, та не рвуться, булат-залізо гнеться, та не ламається, пряжечки щирого золота мокнуть, та не іржавіють. Налаштував собі Ілля зброю богатирську: булатну палицю, довгого списа, гостру шаблю і канчука подорожнього, сів на доброго коня і вирушив із Києва.
Виїхав у чисте поле, а там стоїть військо татарське. Насунуло його сюди без ліку, аж страх розбирав від гомону людського та іржання кінського. Рушив Ілля чистим полем розлогим і не зміг кінця-краю війська того досягти. Піднявся на одну гору, а звідти на другу — і не побачив кінця-краю війська того. Знову поїхав він роздоллям і вибрався на третю високу гору. Глянув Ілля на схід і вгледів там білії шатра, а біля шатер коней богатирських.
Поїхав він чистим полем, поки не добрався до білих шатер. Стояли біля них коні богатирські і їли добірний овес. Пустив Ілля до них коня свого доброго, а сам до білого шатра зайшов. А в тім шатрі дванадцятеро богатирів святоруських якраз обідати сіли.
— Хліб-сіль вам, — каже Ілля, — богатирі святоруські, і тобі, Самсоне Самійловичу, хрещений батечку мій 5.
Відповів йому хрещений батечко:
— Заходь, хрещенику улюблений, та сідай із нами обідати.
Підвелися тут усі, поздоровкалися, з Іллею Муромцем поцілувалися й посадили його за спільний стіл хліба-солі скуштувати. Пообідавши, вийшли з-за столу дубового, а як Господу Богу помолилися, сказав їм Ілля Муромець:
— Хрещений мій батечку, Самсоне Самійловичу, і ви, богатирі могутні! Сідлайте добрих коней і виїжджайте на роздолля, в чисте поле, під наш славний стольний Київ-град. Стоїть там Калин-цар із військом великим, розорити хоче він стольний Київ-град, усіх простих людей повигублювати, Божі церкви з димом пустити, а князеві Володимиру з Опраксією-княгинею голови постинати. Тож постійте за Вітчизну, за стольний Київ-град, за Божі церкви, вбережіть князя Володимира та Опраксію-княгиню.
Мовив йому Самсон Самійлович:
— Не сідлатимемо ми своїх коней, не поїдемо в чисте поле, не оборонимо Вітчизну та стольний Київ-град, не відстоїмо Божих церков, не вбережемо князя Володимира з Опраксією-княгинею. Є в нього багато князів та бояр, годує він їх, і поїть, і обдаровує, а ми нічого від князя Володимира не маємо 6.
Затямив Ілля Муромець, що не хочуть його богатирі слухати, вийшов із білого шатра, на свого коня сів та й поїхав до поганого війська татарського. Не ясний сокіл з-під хмар напустився на гусей, лебедів та на малих качечок — це святоруський богатир Ілля Муромець наскочив на силу татарську. Почав він ворогів конем топтати та списом колоти, нищить те військо, немовби зелену траву косить. Аж тут озвався його кінь богатирський людським голосом: