«Нахились, Ілле, до домовини,
До маленької щілини,
Я дихну на тебе духом богатирським».
Тоді-то Іллі духу богатирського
Утроє прибуло.
Меч-кладенець підіймає,
По домовині,
По верху упоперек
Утричі ударяє.
Де ударить —
Іскри сиплються,
Золотий обруч виростає,
Домовину іще,
Домовину іще щільніше закриває. Знову промовить Святогор Іллі Муромцю:
«Припади іще раз к домовині, Я тобі всю силу богатирськую Вдихну».
На те йому Ілля Муромець відповідає:
«Не подобенство, старший брате,
Більше сили набувати,
Бо сира земля не понесе».
Каже Святогор-богатир:
«Добре ти, молодший брате, учинив,
Дунув би я на тебе мертвим духом,
Мертвим тоді б тобі й прийшлося
Поруч мене лежати.
А тепер прощавай,
Мого меча-кладенця собі май,
А мого доброго коня богатирського
До моєї могили прив’яжи,
Нікому ним, крім мене, не володіти».
Тут прощався Ілля із Святогором —
Прийшов Святогору кінець.
Брав Ілля Муромець
Святогорів меч-кладенець,
До боку чіпляв,
У чисте поле виїжджав,
К тому городу столичному Києву
Виїжджав,
К ласкавому князю Володимиру. Про Святогора тепер славу співають, Іллі Муромцю славу віддавають По всім землям, По всім ордам
Та по всім далеким сторонам.
Однині і довіку,
А вам на многії літа!
7 Твір із репертуару кобзаря З. Штокалка. Загалом билина близька до однойменної билини російської традиції, але там нема розповіді про Святогорову жінку, а тут є. Для дослідників цей мотив надзвичайно цікавий.
8 Виходить, що зустріч відбулася по дорозі між Муромом та Черніговом. З другого боку, такий заспів пісні традиційний і часто приставлявся до билини механічно. Ймовірно зустріч із Святогором — одна з пригод Іллі Муромця після його виїзду із Києва.
9 Тобто відбивається луною.
10 Налазити — вилізти. Ілля зі страху виліз на дуба.
11 Загалом про богатирку, яка зраджує чоловіка, — це мотив, про який уже не раз була мова. Зв’язок Святогора із богатиркою дає змогу своєрідно осмислити його образ, бо назагал він у билинах розмитий. У билині йдеться, звісно, про старших богатирів, давніших. Коли так, то Святогор міг у свій час символічно репрезентувати народ ґотів, власне, остґотів. На кінець II століття нашої ери ґоти просунулися до нижньої течії Дунаю і на Північно-Західне Причорномор’я. Може, тому Святогор має таку «святу» назву, бо остготи ще в IV столітті прийняли християнство. Наприкінці цього ж століття вони ввійшли до складу Гунського союзу, після розпаду якого в середині V століття відомості про них зникають. Саме в IV столітті, за відомостями ґотського історика Йорнарда, ґотський цар Германаріх покарав на смерть жінку Сунельду (Либідь), сестру Сара і Аммія (Кия). Здається, билина оповідає цю ж таки історію, а ще засвідчує зникнення на Україні остґотів, на місці яких з’явилися руси-українці (до речі, «анти» в перекладі із санскриту означає «краяни» — «ті, що у краю», українці), що їх і представляє Ілля Муромець.
12 У билині російської традиції Ілля вміщається не в торбі, а в кишені. Тут же співак уживає весь час «торба», а в цьому разі згадав і кишеню.
13 Меч-кладенець — меч, що вміщавсь у піхви.
ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СВЯТОГОР Зап. упорядником книжки з голосу кобзаря Зиновія Штокалка.
Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.
ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК 1
З міста Мурома, з села Карачарова виїжджав відважний добрий молодець Ілля Муромець. Помолився він рано в церкві в Муромі, а до обідні хотів уже стольного міста Києва дістатися.
Під’їхав він до славного міста Чернігова і бачить: немов чорне вороння, обложило місто військо велике, і не можна ні пішки пройти, ні конем проїхати, птиця тут не пролітає, сірий звір не пробігає. Почав Ілля те військо велике конем топтати та списом колоти, доки його не здолав. Коли ж до самого Чернігова наблизився, повиходили звідти жителі чернігівські, міську браму відчинили і прохали його бути у них за воєводу.
— Не піду я до вас у Чернігів воєводою, — відповів Ілля. — Покажіть мені краще найпрямішу дорогу до стольного міста Києва.
Сказали йому жителі чернігівські: — Найпряміша дорога колодами завалена, травою заросла, і давно вже ніхто по тій дорозі не проходив і на доброму коні не проїздив. Там, біля болота чорного, біля берези кривої 2, біля страшної річки Смородини та біля хреста Левонидового 3 сидить на дубі Соловей-розбійник, Одихмантів син. Свище Соловей по-солов’їному, кричить лиходій-розбійник по-звіриному, і від того посвисту та покрику вся трава-мурава сплітається, лазурові квіточки осипаються, темні ліси до землі пригинаються, а хто із людей надійде — всі мертві лежать. П’ятсот верст найпряміший шлях тягнеться, а кружний шлях — тисячу верст 4.