Давай уявимо цю картину. Щоб купити й спорядити човен, потрібен час. Для цього в Києві збиралися величезні ярмарки, де купували й продавали найрізноманітніші товари. З весни і після того, як скресала крига, відкривалися річкові шляхи, звідусюд пливли до Києва купці-гості. До червня вони сиділи й торгували в Києві, у червні ж гуртувались у ватаги й рушали вниз Дніпром. Ватаги бували великі, збірні, тобто їх складали люди з різних кінців Русі. Всі були озброєні, бо мали йти через чужі й ворожі землі. Діставшись гирла Дніпра на острові Езерія, що тепер зветься Березань, вони зупинялися, потім пливли уздовж берегів Чорного моря до Царгорода. Оце і був «грецький путь» (так він зветься і в XII столітті). Чорне море зветься Руським, бо по ньому плавали передовсім купці-руси. Друга ватага, за Константаном Багрянородним, рушала в Передкавказзя, Хозарію і Малу Азію. Мандрівник XII століття згадує про руських купців у Олександрії. Торгували з кримськими містами, причорноморськими кочівниками. Був шлях і вгору по Дніпру через системи рік Двіни та Лопаті, звідти — в Ільмень, Волхове й Ладозьке озера, звідти Невою в Балтійське море. На півночі основним купецьким центром був Новгород.
Торгували і з Західною Європою (шлях пролягав через Карпати і Балтику, через Галичину в Польщу). Пливли і на Схід: Доном, Волгою, через Каспійське море, навіть везли верблюдами товари до Багдада. З верхів’їв Волги простягався шлях до Дніпра й до Балтійського побережжя, а через систему Оки легко було перейти до Десни, потім до Чернігова й Києва. Від Києва йшов піший шлях на Курськ. Через річку Каму сягали до Уралу. Місто Болгар було основним торговельним центром для північно-східних країв Європи, а місто Ітиль відігравало таку ж роль у східній торгівлі південних країв — сюди добиралися через Дон і Волгу.
Арабський мандрівник Ібн Фадлан описує, що купці будували в місцях тривалих зупинок, де мали вести торг, великі дерев’яні житла на десять — двадцять чоловік — це були своєрідні купецькі спілки, що дуже нагадували пізніші рибальські та мисливські спілки Заонежжя. Але для нас особливе значення має сповіщення того ж таки Ібн Фадлана про те, що члени купецької спілки русів, ховаючи свого товариша, «поставили з ним у могилу напій, овочі і гуслі». Купці в цей час були як торгівцями, так і воїнами, вони супроводжували й князівську дружину в походах. Зрештою в договорах Олега й Ігоря з Візантією умови торгівлі обумовлювались як основна дія міждержавного спілкування. Цим пояснюється те, що мотиви епосу Київського циклу часто з’єднувалися з епосом купецьким, яким і є билини. Ось чому, як помітили ще російський учений В. Стасов та український М. Драгоманов, билини вбирають у себе відгомони навіть індійських епосів, які пройшли через тюркське запозичення, а найбільше подібностей у билин із східними оповіданнями народів, приєднаних до Русі. У билинах часто є відголоски західноєвропейських та скандинавських епосів. Це зрозуміло, бо й там купці часто бували, а звичай класти гуслі чи кобзу (струнний інструмент на вісім струн) у могилу купця-руса дає нам документальне свідчення того, що пісня була живим чинником у побуті такого купця. Нарешті, «дух общини», який зберігся в билинах, має пояснення в купецьких корпораціях. Купці подовгу жили разом у чужому краї, у цей час знаходилася робота їхній фантазії та їхнім гуслям і кобзам, якими вони пригравали до співу і значення яких було таке, що їх клали і в могилу співця.
— Це вже мені ясно, — скаже мій співрозмовник. — Але тоді виходить, що купці складали свої пісні разом; чому ж є билини київські, новгородські, галицькі, ростовські, чернігівські?
— Річ у тім, — відкажу я, — що билинна традиція прив’язувалася до тих міст, які були основними торговельними вузлами, де купецтво вчиняло свої оборудки. Чернігів — шлях на схід, Новгород — на північ, Галичина — на захід, а Київ — центр усієї торгівлі взагалі, та й звідси відкривався шлях на південь.