— А чому саме з Володимиром пов’язують билини? Чому не з Ярославом Мудрим?
— Бо саме у Володимирів час відбулася кристалізація основних билинних мотивів у помітне спільне тіло, але зі збереженням місцевих особливостей. Отой звичай збиратися купцям у Києві існував не одне століття. Олег, князь київський, недаремно обирає собі для осередку Лису Гору — в розливі річки Почайни (Пучай-річка в билинах) збиралися й відстоювалися купецькі човни, тобто це було торгове місце. Купці привозили з собою не тільки товари, а й пісні про своїх місцевих героїв, про богатирів, що уособлювали той чи інший край: адже кожен край, незважаючи на державну злуку, жив своїм життям. Отже, до Києва стікалися й приносили свою епічну творчість представники всіх земель Русі. А саме Володимир перший з’єднав своєю владою східне слов’янство й тим самим посприяв розвиткові загальної східнослов’янської торгівлі. Ця держава єдналася не тільки тим, що інші землі платили Києву податок-данину й посилали при потребі воїнів для брані, а й єдністю економічною, власне торгівлею, бо внутрішня торгівля вже не мала для свого розвитку перепон — це й було однією з умов державного об’єднання різних країв, народів та племен. Так само стає зрозумілим і те, чому Володимир, хоч і є дійовою особою епосу, та не є головним героєм епосу фактично: купецькі ватаги визнають його авторитет, чемно схиляються перед ним, але він не є співучасником їхнього торгового життя (як це був, приміром, Олег), тобто їхніх походів. їхнім героєм стає Ілля Моровлянин, чи Мурин, чи Муромець — богатир Київської землі. Землі, котра стала осереддям не тільки державного об’єднання східних слов’ян та ряду неслов’янських народів, а й купецьких ватаг-громад.
— А в пізніші часи епос не розвивався? — спитає мій співрозмовник.
— Розвивався і в пізніші часи, здобував нові теми й мотиви, але скристалізувався в цикли таки за Володимира, тож епічна пам’ять прив’язує до нього події пізнішого й ранішого часу — діє вже традиція.
— Це все зрозуміло, — скаже мій співрозмовник, який трохи знає й саму історію, й історію літератури. — А як же потрапили на Північ билини галицько-волинські, де згадуються князь Роман, литовські королевичі? Невже Київ уже не був центром східного слов’янства?
— Тоді існувало Галицько-Волинське князівство, яке володіло й Києвом. І це князівство, та й землі, які вже не були князівствами аж до падіння Новгорода в 1474 році, мали з ним тісні торговельні зв’язки, про що свідчить згаданий уже нами Себастіян Кленович у поемі «Роксоланія». Відповідно купці з Півночі бували в Галичі. Ці зв’язки існували аж до XVI століття, хоч і звужені. Можна навіть припустити, що вільні селяни Олонеччини, головні носії билин, — прямі нащадки давніших купців; тільки тепер, не маючи змоги торгувати, як раніше, вони об’єднувались у громади-ватаги (рибальські, мисливські, селянські), через що й затримали в пам’яті епос, витворений представниками інших земель та племен Русі за Володимира, зокрема й той, що об’єднаний у так званий Київський (чи Володимирський) цикл.
Купецькі ватаги-громади після довгих мандрів по Русі й чужих землях поверталися додому, везли і товари, й епос, з’єднаний у час їхнього співжиття, і розносили його в найвіддаленіші куточки, де його у свою чергу заучували й запам’ятовували місцеві люди. Отож нам і не дивно, що про Київ та Володимира співали в Олонеччині, Архангельщині, Московщині, на Волзі, так само як співали про них у Києві, Чернігові та червенських містах, у Галичині, тобто в містах, де той епос було творено. І це чинили не тому, що Русь була «єдина й неділима» держава з одним народом, однією мовою й таке інше, а тому, що цей епос складався інтернаціональним, якщо можна використати цей сучасний термін, прошарком тієї держави — купецтвом.
Так само, до речі, користувалися на Півночі, де цивілізаційний рівень був нижчий, ніж на Півдні, київськими літописами й художніми творами, «Києво-Печерським патериком», хоч вони й створені таки в Києві і є літературними пам’ятками таки українськими (прямі спадкоємці їхні таки українці), бо держава Київська Русь з’єднувалася не тільки купецтвом, а й князівською верхівкою, яка й була замовником літописів, і православним чернецтвом, яке створювало церковну літературу, хоч і князі та й чернецтво не раз піддавалися тенденціям децентралізаційним в силу своєї приналежності до різних країв та племен. Через це опосередкованими, непрямими спадкоємцями творчої спадщини Київської Русі стали й білоруси, й росіяни.
— Отже, билини Київського циклу треба вважати українськими, — спитає мій співрозмовник, — а не російськими, як було досі?