От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
Дівчина й каже:
— От вам круг прядива: треба його зім'яти, й потіпати, і потрясти, і помотати, і полотно з нього зіткати, і побілити.
— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.
Та й назад усі у вербу.
От допасла дівчина до вечора, та знов до верби:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
Верба відчинилася, і звідти панни виносять їй тонке полотно — таке біле та гоже, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина полотно, пригнала бичка додому, віддає бабі роботу. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, проте нічим не могла допекти — завдання ж бо виконане.
А наступного дня баба свою дочку послала бичка пасти та й каже:
— На тобі, донечко, мичку: спрядеш — то спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.
Погнала бабина дочка пасти бичка, а мичку закинула. Увечері повернулася і каже:
— Голова в мене, мамо, так боліла, що я її звести не годна була.
— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!
От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:
— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!
От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби й каже:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
Верба відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.
— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?
— Треба з цього полотна, поки мачуха із церкви прийде, сорочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися — хочу і собі до церкви поїхати.
Ті зараз кинулись, убрали її пишно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під'їхали — сіла дівчина і поїхала до церкви.
Як увійшла в церкву, так церкву й осяяла. Люди аж нестямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили!» А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже відвести не сила від неї… Щойно відправа скінчилася, дівчина перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам'я, пошиту сорочку взяла… Коні у вербу в'їхали, зачинилася верба, а дівчина пішла до хати, сіла і виглядає бабу з церкви.
Прийшла мачуха із донькою і давай до бідолашної чіплятися.
— А що, наварила?
— Наварила.
— А сорочку пошила?
— І сорочку пошила.
Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.
— Давай обідати!
Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну… Що аж князенко і молитись забув та на неї дивився.
— А на кого вона схожа? — питає дівчина. — Може, на мене?
Бабина дочка в сміх, а баба відрізала:
— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!
От діждали й другої неділі. Знову дід із бабою та з бабиною дочкою до церкви подалися, а дівчині звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. Та впоралась швиденько й до верби кинулася:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.
Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули.
— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?
Вона їм знову загадала ту роботу, яку мачуха докинула, а сама вбралася до церкви, в золоті черевички взулася й поїхала.
Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то знову церкву осяяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає, а князенко й очей не відведе… Скінчилася відправа — дівчина перша вийшла. Приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла та й дожидає з церкви.
Повернулася сім'я з церкви, посідали всі обідати і знову розказують за ту панну.
— Князенко гарний, а вона ще краща.
— А може, вона на мене схожа? — Ганна питається.
Бабина дочка регоче, а баба лютує — трохи не б'є дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, — так зненавиділа.
А князенко тим часом усе вивідує: хто та панна? Ніхто не знає. Раду радить він із приятелями, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:
— А я знаю, як довідатися.
— Як? — питається князенко.
— На тому місці, де красуня стає, смоли підлити, — черевички й пристануть.
Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала. А князенко з панами так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти, — не може рушити з місця. Рвонулася дівчина, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла додому. Приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.