Приходять усі з церкви, та як стали розказувати!
— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся по мірці.
— А може, на мою прийдеться? — допитується дівчина.
Баба як розлютується, як почне її лаяти! І дочка бабина приєдналася:
— Оце так нетіпаха! Оце грубниця! Тільки в попелі гребеться, ноги, як колоди, а до кого рівняється!
Побила бідолашну баба та й з хати прогнала.
А князенко скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ніхто не знає. Що його робити? А той парубок, що порадив про смолу знову каже князенкові:
— А я знаю, як її знайти.
— Як? — питає князенко. — Кажи!
— Послати людей по всіх усюдах міряти черевичок: на чию ногу прийдеться по мірці, то буде вона, вродлива панна.
Так і зробили — пішли черевичок міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах. Як же всім дівчатам хотілося, щоб черевичок по мірці був, аби князенкові за жінку стати! Ні, не приходиться! Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.
Ходять та й міряють, та й міряють — усе нема і нема. От заходять і в ту хату, де дідова і бабина дочка були. А баба ще здалека людей побачила, та промуркотіла до своєї дочки:
— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!
А на дідову гаркнула:
— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!
Та й заховала її.
Прийшли посланці.
— Здорові будьте!
— Дай боже доброго здоров'я.
— Чи є у вас дівчата?
— Є у мене дочка, — каже баба. — Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку, золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки біленькі!
Почали міряти, — ні, не підходить їй золотий черевичок.
— Та ти дуженько, доню, стромляй ніжку, вона влізе! — баба доньку вмовляє.
Стромляла-стромляла — де там!
А дідова дочка дивиться з печі.
— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається посланець.
— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. — говорить баба, та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипанко, сказано тобі: сиди тихо!
— Ні, бабо, а хай вона сюди йде! Злазь, дівчино!
Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовся.
— Ну, бабо, — кажуть вони, — мусимо цю дівчину із собою взяти.
— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!
— Не перечте, бабо, таки візьмемо!
Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…
Але ті не слухають.
А дівчина каже:
— Заждіть трохи, піду приберуся!
Вибігла вона з хаті й мерщій до левади:
— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!
Як відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули. Убрали дівчину, причепурили. Помчала вона назад до хати. Увійшла — й все довкола осяяла… Так люди й поторопіли.
— Дай, — каже, — взую і другий свій черевичок.
Тут уже всі зрозуміли, що Ганна — та панна, що до церкви їздила. Посадили її у бричку, поїхали до палацу. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.
Чабанець
Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь — не простий, восьмипудовий. То він було все грається тим каменем. Бувало, причепить його до батога та підкине вгору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то аж у землю і вгрузне. А коли раптом покине серед степу сіряк[2] і тим каменем привалить, то навіть три чоловіки, або й більше, зрушити не годні. Мати було його лає:
— Що ти, як дурний, тягаєшся з тою каменюкою? Ще надірвешся!
А йому й байдуже: катає та й катає той камінь.
Аж сталася якось біда. У тій землі правив цар, і одного дня до його столиці став підступати змій. Величезні камені вергає, з них палац собі будує та ще й вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, давай засилати гінців у всі кінці, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив? По всьому царству їздили гінці, шукали сміливця, а той все не знаходився. Аж той чабанець почув про царську грамоту та й похвалився:
— Я б того змія, — каже, — батогом забив.
Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві до вуха. Ось цар і вимагає, щоб чабанець до нього прийшов. Куди від царя подінешся? Довелося йти.
Приступив чабанець до царя, цар подививсь, що він такий малий та непоказаний, і каже: