— А я теж голодна.
— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.
Минула ніч. Уранці знову з'явилася кицька. Іванко їй і каже:
— Шукай собі, ґаздинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.
— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.
— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба вертатися додому.
Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:
— Нікому не кажи ні слова про те, що бачив.
— Добре, кицько, не скажу.
Іванко повернувся додому.
Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:
— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.
Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:
— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.
Пішов Штефанко. Йшов один день, другий, третій… У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:
— Няв-няв-няв…
— А ти звідки взялася тут? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі та їсти захотіла? Мені не жаль паляниці. На, трохи поїж.
Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:
— Куди йдеш, легеню?
— Іду у світ служби шукати.
— То наймися в мене.
— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.
— Будеш мишей ловити.
— Е ні, це мені не пасує. Повернуся — люди скажуть, що я той леґінь, який шукає легкої роботи.
— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.
— Дві ночі можу послужити.
Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім закрилася. Кицька ж ніби здиміла — геть щезла.
Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.
— Дай мені кавальчик паляниці, — попросила мишка.
— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?
— Із чистого, Штефанку.
— Ти, мабуть, дуже дорога.
— Дуже, легеню, — відповіла мишка.
Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.
Прийшла біла кицька:
— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?
— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму піду додому, бо вже з'їв паляниці.
Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:
— Нікому не кажи, де ти був і що бачив.
— Буду мовчати, як риба, — пообіцяв хлопець.
Вернувся він додому, а батько каже матері:
— Спечи, жінко, аж три паляниці, та най іде Романко у світ шукати гараздів.
Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому:
— Іди у світ, Романку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.
— Не сумуйте, мамо, незабаром повернуся, — відповів їй син і подався у світ.
Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов Романко на широке поле і сів коло кринички. Витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла до нього біла кицька.
— Няв-няв-няв…
— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла? На, мені не жаль паляниці, — відламав скибку і дав кицьці.
Кицька з'їла скибку паляниці й питає Романка:
— Куди йдеш, Романку?
— У світ.
— Чого?
— Служби шукати.
— Служи у мене.
— А що в тебе робити?
— Як зловиш мені золоту мишу і принесеш живою або мертвою, я тобі віддячу.
Хлопець почухав потилицю:
— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.
Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я.
Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі зродилася золота миша зі своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:
— Якого дідька ти ходиш довкола мене?
— Ходжу, бо я тебе не боюся, — відповіла мишка.
Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь із пазухи. Прицілився і кинув у мишу.
Та підскочила, упала і більше не вставала. І от диво: миша зникла, а на її місці з'явилася дівчина — така гарна, як квітка. Вона сказала:
— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, дока вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?