— Хочу, аби ти стала моєю жінкою, — відповів Романко.
Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. І там справили велике весілля.
Вовчок-товчок
Жив собі вовчок, що звався товчок. І був він чемним та слухняним, доки не побачив навколишнього світу. Ось як це було.
Одного разу стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи добре ростуть зайчики. А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі.
Вовчок-товчок залишився вдома з маленькими сестричками. Полежав на постелі, погрався із сестричками, а потім йому стало нудно і він вирішив вилізти з нори. Перед ним відкрився світ, якого він ніколи не бачив, — величезні ліси, високі гори, небо та сонце. Здивувався вовчок: таке чудо навкруги, така краса!
Не послухав вовчок наказу своєї матері й вирішив вийти роздивитися світ. Та й не міг він бути чемним і слухняним, бо народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички — виповз із нори. Але недалеко він устиг зайти — у густому лісі серед кущів ліщини хтось ухопив його за шию. І переляканий вовчок знов опинився в темній норі. Це стара вовчиця, що поверталася з лісу, понесла розбишаку додому.
Відтоді мати дуже пильно дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на галявині й аби їхні очі помалу звикали до сонячного світла, навіть тоді одним оком вона дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п'ятеро інших вовченят. Розбишаці не сиділося на місці — він лише й чекав нагоди втекти від матері-вовчиці. А мати боялася випустити малого у світ, доки він не знатиме всі світські науки.
І почала вовчиця вчити своїх дітей.
Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м'ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м'яса — вже й самі просили в матері такої їжі.
Принесла вовчиця зайчика. Як зраділи вовченята! Вони клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він найперший від усіх упивався зубами в найкращий шматок. А невдовзі так оволодів тим ремеслом, що мати-вовчиця могла його вводити в інші науки. І одного разу повела вовчка-товчка на перше полювання.
Неподалік за хащею було широке поле, а там пас отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до овець: іти проти вітру, аби собаки не почули, від кущика до кущика, аби ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай заплющить очі. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і чимдуж тікати.
Вовчок-товчок зробив усе, як вона навчила. Він крутився біля отари, аж доки не вхопив ягнятко. А коли загавкали пси, вовчок-товчок був уже далеко.
Молодий вівчарик після того почав краще доглядати овець. Тепер він чекав на вовка. Але надумав для забави підманути село. І почав кричати з усієї сили:
— Вовк! Вовк! Допоможіть!
Збіглися люди. Хто з вилами, хто з граблями — а вовка нема. А хлопчинка радіє, що йому вдалося обдурити все село.
А вовчок-товчок це все бачив, бо сидів неподалік у кущах. І коли селяни сердиті пішли геть, вибіг із кущів і вхопив ягня.
Дарма тепер вівчарик звав на допомогу — ніхто йому не вірив і не озирався.
А вовчок сміявся:
— Походив малий брехач!
Він уже знав усі світські науки, і мати-вовчиця сказала:
— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.
Іде вовчок у світ через гори, ліси. І дуже він зголоднів. Зустрічає лисицю-сестрицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Подивився вовчок на корову — і аж слинки йому потекли. І каже він лисиці:
— Ану, сестричко, повези й мене.
— Не можу, сани поламаються, — відказує лисиця.
— То я покладу хоч одну ногу.
І лисиця дозволила йому покласти одну ногу. Але сани відразу затріщали.
— Ой, чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.
— Та то мої кості тріщать — такий я голодний, — відповів вовчок-товчок.
— Добре, сідай на сани.
Та щойно він сів — сани затріщали й поламалися.
Лисиця репетує:
— Що я тобі казала? Тепер мені полагодь сани!
Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав лисиці сани.
— Що ти робиш, дурню? — розсердилася лисиця. — Давай сюди сокиру, я піду зрубаю якесь дерево: тут треба заново майструвати. А ти хоч корівку мені постережи.
— Добре, добре! — зрадів вовчок, а в самого аж слинки течуть. — Я її постережу!