Уже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався у шкаралупу і сказав:
— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, знайдеш.
Поповз рак-неборак до кринички, пірнув у воду й більше не приходив.
Засумувала молодиця. А одного дня й каже своїй матері:
— Злагодьте мені, мамо, торбину з харчами — піду я шукати свого чоловіка.
Зібралася жінка в дорогу, попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць ішла і питала, чи хто бачив її чоловіка, але ніхто його не бачив. Якось серед широкого поля зустріла вона старого-престарого діда. Розповіла йому про свою біду й попросила поради.
А дід відповів:
— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.
— Я його спитаю! — каже молодиця.
— Та він тобі нічого не скаже. Треба спитати його матір.
— А де її знайти?
— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі є хатина. Там і живе Місяцева мати.
Пішла жінка до Синьої гори, стала під хатою і стукає в шибку.
— Хто там?
— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.
Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:
— Ой, видно, в тебе, молодице, велике горе.
Вона все розповіла.
— Добре, жіночко, — мовила мати місяця. — На ранок син повернеться додому, і я запитаю його про твого чоловіка.
Дала вона жінці повечеряти і сховала на ніч — накрила коритом під лавкою.
Коли розвидніло, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:
— Мамо, а чому тут людським духом пахне?
— То тобі здається, сину. Мабуть, набрався по світу.
Місяць поїв та й лягає спати. А мати питає:
— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Чи знаєш, де він?
— Не знаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.
Місяць заснув, а його мати підняла корито і каже до жінки:
— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка і тобі допоможе. Вона живе на другій горі.
Прийшла молодиця до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. А коли цілувала, то упала сльоза і обпекла господині руку.
— Ой, видно, молодице, у тебе на серці якийсь великий біль.
Жінка розповіла про свою тугу. Вітриха зітхнула. Накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Довго його не було — десь блукав світом. Як набігався й охляв, привіявся додому. Сів він за стіл, а мати й каже:
— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, та ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?
— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.
— Вона — осьдечки!
І стара Вітриха підняла корито.
Молодиця поклонилася Вітрові. Той закінчив вечеряти і сказав:
— Виходь на подвір'я і сідай мені на плечі.
Сіла молодиця Вітрові на плечі та й полетіли вони. Летіли, летіли й нарешті долетіли до високого замку.
А рак-неборак повзав у саду який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулася до нього і заплакала… Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від радості.
У тому золотому замку царював старий змій. Коли він усе те побачив із вікна, то тріснув від люті. Тоді рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Поселився він із жінкою в золотому замку, і там вони довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.
Козак Мамарига
Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу куди очі світять. Іде він дорогою, іде і зустрічає парубка.
— Добридень, парубче! — каже.
— Добрий день і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?
— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та йду, куди очі світять. А ти хто?
— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку і наказав мене побити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав і утік.
— І де ж торбинка?
— Розбійники в лісі напали й відняли!
— То ходімо разом, будеш мені за брата.
Пішли вони удвох. Ідуть собі, ідуть, зустрічають другого парубка.
— Добридень, парубче! — кажуть.
— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?