— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.
Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.
— Скажу брехню: скакав пес на свиню.
— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!
Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:
— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.
А Петро каже:
— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.
Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.
— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.
— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.
А змій каже:
— Це правда.
І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.
Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:
— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.
— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.
Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.
— Добрий вечір, поганий змію!
Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.
— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.
— Дай вогню.
— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.
— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?
— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.
Починає Іван свою брехню казати:
— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:
— Моя сокира скоро має народити сокиренят.
— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.
Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.
А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!
Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір'я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.
— Чого хочеш? — питає піп.
— Собі шлюб годити і батька охрестити.
А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:
— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.