Понесла лисиця півня в ліс і хотіла вже їсти, а він каже:
— Твоя мати так не робила!
— А як же вона робила? — спитала лисиця.
— Схопивши півня, вона, перш ніж його з'їсти, мала звичку співати.
— Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось белькотіти.
А півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.
— Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив, — облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
Як соловейко чоловіка розуму навчив
Один чоловік піймав соловейка і хотів його з'їсти. А соловейко й каже до нього:
— Ні, ти мною не наїсися, чоловіче. Краще відпусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.
Чоловік пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.
І каже соловейко:
— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи балачкам, що не схожі на правду, не вір.
Почувши це, чоловік відпустив соловейка.
А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:
— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина. Якби ти її дістав, зараз би багатим зробився.
Почувши це, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.
Тоді соловейко каже:
— Тепер я дізнався, що ти дурний чоловік. Усі мої поради пішли марно. Ти шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Ти повірив балачці, що не схожа на правду! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися перлина?
Та й полетів собі.
Кому зозуля накувала?
Було собі два чоловіки: Тарас і Кузьма. Жили вони сусідами. У кожного був гарний садок і город, що межували поміж собою. От якось по весні був ясний теплий день. Повиходили обидва сусіди у садок погрітися на осонні, потинялися садочком та й полягали під сонцем. Один ліг і, щоб геть зовсім байдики не бити, дме собі потроху у квітку на огірковій огудині, що якраз трапилася під ніс.
Другий ліг навзнаки, позирає собі в небо та думку гадає; а далі давай лічити ластівок, що так собі й снують попід небесами — от-от черкнуть крилом хмару. Став чоловік гадати, як це ластівка може літати так прудко і так звивисто, а не так, як ото ворона або галка — прямо та тихо?
Довго вони так лежали собі мовчки, не чуючи один одного, як звідки не візьмися зозуля — прилетіла та й сіла на вербі, якраз на межі, й почала кувати. От і є нова забавка! Зараз і той, і другий запитали у зозулі:
— Зозуленько, зозуленько, скільки я літ житиму на світі?
Накувала зозуля аж п'ятдесят раз. Зраділи обидва, що так довго їм жити, і біжить мерщій кожен до сусіди похвалитись — а вони, бач, жили собі гарно, по-сусідськи товаришували, — та й зустрілися Тарас із Кузьмою на межі.
— Кузьмо, агов Кузьмо! Чи чув, скільки мені зозуля накувала?
— Та чув, Тарасе! — озвався сусід. — Тільки то вона не тобі, а мені накувала.
— Ні, мені, Кузьмо!
Почали вони сперечатись, а далі пішли до отамана, щоб розсудив їх. Зібрав отаман громаду і почав розпитуватись: де сиділа зозуля, і кому кувала, і чия то верба, що зозуля сиділа? Та й з'ясувалося, що кожен був хазяїн половини верби. Давай міряти гілля — і гілля рівне, якраз порівну на обидва боки!
Давай копати вербу, викопали, поміряли коріння — і коріння порівну! Як його розсудити? От отаман і каже:
— Тепер хтозна, кому зозуля кувала! Ідіть до пана сотника — хіба він вас розбере.
Пішли до пана сотника. От сотник вислухав наперед Кузьму, взяв у нього карбованець. А потім вислухав Тараса, взяв і у нього карбованець. А тоді й каже:
— От бач, Кузьмо, і ти, Тарасе, зозуля не тобі, не йому кувала, а мені. Ідіть собі з Богом та не сваріться.
— Бач, — каже Кузьма, — як пан сотник розібрав діло!
— Еге, на те він і пан сотник, що розумніший за нас із тобою і отамана з громадою, — відповідає Тарас.
Пішли вони і більше не сварилися.
Явдоха-святоха
Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.
От вона й каже чоловікові:
— Знаєш що, чоловіче?
— А що? — відказує чоловік.
— Ти вже роби, а я не буду.
— Чому?
— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, тож мені гріх буде робити, і люди з мене сміятимуться.
— То й не роби, — сказав чоловік.