От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат його молотити. Чоловік і каже жінці:
— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?
— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо бач, саме руб'я лишилось.
— Добре, — каже чоловік і пішов.
Прийшов він до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати, яку платню хоче, та посоромився. Ну, домолотив до вечора, а ввечері багатий брат радиться з жінкою, що дати за допомогу.
— Дамо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого немає, — радить жінка.
— То дамо, — погодився чоловік.
От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат і каже:
— На ж тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.
— Добре, — каже вбогий. Попрощався і пішов додому.
А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік прийде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка — чоловік несе щось, подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько з себе все поскидала — та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску в сіни і став годувати. Явдоха ждала-ждала та й гукає:
— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!
— Та це гуска, — одказує той.
— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.
— Та це гуска, — каже той.
— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — гне своєї Явдоха-святоха.
Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату.
— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і сказав, що гуска, а то дурить.
На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:
— Гляди ж, чоловіче, попроси в брата сорочку для мене, може, дасть.
— Добре, — відказав чоловік і пішов.
От розказав чоловік братові все, а брат і питає:
— Як же ти кажеш, коли приходиш додому, братику?
— А так кажу: «Жінко, відчини».
— Ну, добре, — сказав багатий брат. — Іди ж молотити, братику.
Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:
— Жінко, відчини.
А вона думала, що чоловік, пішла відчинила. Дивиться — аж ні. Вона в хату та на піч.
— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам Бог прислав. Як тебе звуть?
— Явдоха-святоха.
А він і каже:
— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам одпуститель.
Та взяв лозину і як зачав хрестити:
— А роби! Не лежи! Не гуляй!
Дав їй прочухана та наостанку й каже:
— Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то знову наб'ю.
От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище. Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:
— Жінко, відчини.
А Явдоха:
— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що?
Відчинив чоловік, увійшов у хату та й сам собі не вірить.
— Що це з тобою, жінко, сталось?
— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, Бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз знову прийде.
Од того дня Явдоха такою хазяйкою зробилася невсипущою — на все село знаною. І живуть вони собі, багатіють — оберемком воду носять, коромислом дрова возять.
Про морського півня
Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, аж в землю запала, і ніхто ніколи не хотів до неї заходити. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей.
Каже син Іван одного разу батькові:
— Піду я, батьку, в білий світ. Може, дещо зароблю.
Згодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити.
Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красивий, такого красеня царева дочка ще ніколи не бачила.
Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.
Так сталося і на другий день, і на третій.