— Уставай! — каже.
Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:
— Ти переміг. Я буду твоя жона.
І така була вона гарна, що у світі кращої не знайдеш!
Узяв царевич її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по чотири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений».
Але царевичу страх як цікаво було, що ж у тому хліві. Узяв він якось та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Подивився змій хижим оком і каже наймолодшому братові:
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.
Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з'їв три хліби, повернулася до нього чверть сили, й лопнули три обручі.
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і чотири хліби.
Дав йому царевич штоф вина і чотири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з'їв чотири хліби, повернулася ще чверть сили і лопнуло п'ять обручів.
— Дай мені ще штоф і три хліби.
Той бере й дає. І як випив змій те вино, як з'їв той хліб, повернулася до нього вся сила, він надувся страшенно, і всі обручі полопали.
А Біла Челядина якраз поверталася додому. Змій здійнявся в небо, схопив жінку недалеко від хати й поніс далеко-далеко. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:
— Будеш мене шукати в Золотих горах, у Скляних дворах!
Нічого робити — йде царевич у ті Золоті гори, Скляні двори шукати, жінку свою визволяти.
Ішов-ішов, притомився і сів коло криниці спочити. Прийшла якась дівчина воду набирати. Дивиться чоловік — аж то дочка його старшої сестри. Попросив він води напитися, а як напився, то кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дочка додому й каже:
— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.
Мати подивилася і впізнала свій перстень.
— Приклич того чоловіка сюди, — сказала мати.
Він прийшов, а сестра каже:
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та й жінки не маю, — каже брат. Зажурився він та й питає в сестри: — Твій чоловік — Вітер. Може, йому відомо, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?
— Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.
Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері — зайшов Вітер до хати.
— Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка йому їсти та й питає:
— Чоловіче, якби котрий мій брат з'явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.
Сестра далі веде:
— Менший тут.
— Ану, покажи його.
Вона показала, а Вітер каже:
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?
А вітер каже:
— Не відаю. Але ж зажди — нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.
Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:
— Я йду спитаю своє птаство.
Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.
Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік — аж то дочка середущої сестри.
— Дай мені напитися води, — попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.
Приходить дівчина додому та й каже:
— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.
Мати подивилася і впізнала перстень.
— Іди поклич того чоловіка сюди.
Приходить брат.
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.
А сестра каже:
— Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.
Приходить додому Місяць.
— Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка Місяцеві їсти та й питає: