— Груша ніколи не вродить срібних плодів. Бо під нею закопаний срібний казанок, в тому казанку — гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала б родити.
Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і питає Івана, чому він не дає йому спокійно спати.
— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.
— А що тобі сниться?
— Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяє в дупло птаха і ніяк не може загнати.
— Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо забив він свого товариша й тепер хоче знову загнати в нього душу.
Встав тоді Іван і пішов у зворотний путь. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його:
— Що сказав морський півень?
— Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого товариша.
Гірко заридав чоловік і упав на землю.
Приходить парубок до панів, що стоять під грушею.
— Що сказав морський півень?
— Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.
Узяли вони лопати, почали розкопувати. Викопали із землі казанок із грошима. Коли роздали гроші бідним, груша розвилася й вродила срібні плоди. Дають пани парубкові гроші за те, що він послужив їм, та парубок грошей не бере.
Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Вранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як вимітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з'явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають парубкові гроші за добру пораду, але він грошей не бере.
Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дідусь із бабусею й питають:
— Що сказав морський півень?
Нічого не сказав парубок, тільки взяв хліб і м'ясо, нагодував пса і кішку. І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що навіть по шматку м'яса не змогли з'їсти.
Потім, на якийсь день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю дружиною. Живуть вони й досі, коли не померли.
Дідова дочка й бабина дочка
Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові сказала:
— Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!
— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати ніякої, і женитися не буду.
Поховав дід бабу та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», — а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив жити. Тоді вдова з великих радощів і сказала:
— Я вже давно цього ждала!
От вона усю худобу забрала і помандрувала з дочкою жити до діда. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки — все лає її та гризе.
Оце було як підуть дівчата на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.
А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:
— Дай, — каже, — мені пряжу, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.
— Добре, — каже, — сестрице, на!
Поки дідова дочка перелазить, бабина дочка, узявши пряжу, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.
— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!
От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:
— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!
Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитись, що дід свою дочку жалує, і почали вони вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!
Ото й почала баба дідові гризти голову:
— Твоя дитина ледащо: не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б віддав у найми її де-небудь, може, було би із неї хоч щось!
— Куди ж я віддам її в найми? — каже дід.
— Та веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була!
Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і шкода рідну кровиночку.
Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже: