— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший — я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.
А жінка каже:
— Та менший тут і є.
— Ану, покажися, — наказує Місяць.
Брат показався.
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?
А Місяць каже:
— Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.
Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали — не знають.
Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться — прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:
— Дай мені напитися.
Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра[1] перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:
— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень.
Подивилася вона — її перстень.
— Іди приклич його сюди, — сказала вона синові.
Прийшов менший брат, а вона й каже:
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце; він усе освічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?
— Треба його спитати. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік одразу, як прийде.
Приходить Сонце і каже:
— Чую, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Жінка поставила перед ним страву й питає:
— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, я б його спалив, якби середущий, я б його спалив, а якби менший, за великого гостя би прийняв.
Тоді вона й не криється:
— Та менший тут є.
— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ти скрізь світиш, то чи не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори?
— Сідай за стіл. Повечеряємо, а тоді я спитаю свого птаства. Може, воно знає.
Пішов Сонце питати своє птаство, а воно каже:
— Не знаємо. Але ззаду летить орел, він знає, де Золоті гори, Скляні двори.
Прилетів орел. Сонце каже:
— Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.
І сказав орел царевичу:
— Візьми два відра яловичого м'яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м'яса.
Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:
— Перелетіли ми річку?
— Ні ще.
Орел далі летить. І знову питає:
— Перелетіли ми річку?
— Перелетіли, — каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, і раптом бачить, що річки вони ще не перелетіли. Опинився він ще на цім боці. А коло самої річки б'ються хлопці.
— Хлопці, — питає царевич, — за що ви б'єтеся?
— За татове добро.
— А яке це добро?
— Це така палиця, що як нею махнеш, вода в річці розійдеться на боки. І така шапка, в якій тебе ніхто бачити не буде. І такі черевики, що можна йти по воді й мокрий не будеш. Отаке татове добро.
— Давайте, хлопці, я вас розсуджу, — каже царевич. — Дайте мені всі речі. Я вберуся в них, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий перший із вас спроможеться це добро дістати, тому воно і залишиться.
Почухали хлопці потилиці, віддали царевичу батьків спадок. А він річку перейшов, та їхнє добро не кинув, а пішов із ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.
Дістався він до Скляних дворів, аж бачить, що там грається малий хлопчик. То був його син. Царевич мав при собі золоте яблучко. Вийняв він його, дав дитині й сказав:
— Тримай і скажи мамі, що це від твого батька.
Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко й каже:
— Мамо, це від мого батька.
— А де ж він?
— Тут він був.
Жінка озирнулася — нема нікого. А царевич стояв у чарівній шапці, й того був невидимий.
— Покажися, де ти, — просить вона. Царевич скинув шапку, і жінка побачила його. Зраділа, обійняла, та й почали радитися, як змія подолати (його саме вдома не було).
Царевич каже жінці:
— Спитай змія, де його душа.
Жінка пообіцяла розпитати й швиденько заховала чоловіка. І саме вчасно — бо тут прилетів змій. Жінка дала вечеряти, а тоді ніби ненароком і питає його:
1
Цебро —