І пішли вони в степ, спинилися. Лугай підняв руки догори і крикнув:
— Чорти! Лугай в полі війни хоче!
Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець самий. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година. Дивиться: летять дванадцять чортів, і всі дуже розлючені — летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий — одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було би зрубати голову, але чогось не зрубав. Дивиться, куди чорт утікатиме. Аж той — у печеру. Він за ним. Там вогонь — хлопець у вогонь, далі вода — хлопець у воду, там морок заступає дорогу — він через морок. За чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.
Ходить по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. От прийшов він в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац із кількома дивними дверима. Хлопець відчинив одні двері — звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі — звідти людські голови котяться. Відчинив треті — там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину — бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцюгах. Він і каже:
— Я прийшов, щоб визволити тебе.
Дівчина питає:
— А ти хто?
— Я Лугай, — відповідає він.
Дівчина каже:
— Я тебе не знаю, але тікай звідси, доки не прилетіли чорти.
— Уже я чортів подолав, — відповідає хлопець.
А дівчина:
— Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб'ють.
— А ти не знаєш, де вони тепер?
— Пішли битися з кимось у степ.
Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».
— А коли вони мають повернутися?
— Вони, перш ніж іти назад, кидають з лісу свою булаву, — каже дівчина.
Хлопець позачиняв усі двері, пішов до полонянки. Хотів відкувати її з ланцюгів, але вона не дозволила:
— Не треба, — каже, — бо й мене вб'ють.
Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір'я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.
Наймолодший змій крикнув:
— Хлопці, проти нашої сили хтось є!
Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе зачинено, тільки двері до темниці, де дівчина сидить, відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей — чвах! — відтяв голову — і на бік. Другий зайшов — відтяв. Далі третій, четвертий… Так усім голови повідтинав.
Дівчина каже:
— Отепер ми вільні.
Вийшли вони надвір і бачать, що коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких хлопець ще зроду не бачив. Дівчина й каже:
— Ану, зірви яблуко.
Він зірвав.
— Переріж надвоє.
Він перерізав.
— Кинь через себе.
Він кинув, і палацу не стало.
— Бери в кишеню.
Він узяв.
— А тепер пішли, — каже дівчина.
Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:
— Отут нам би жити.
— Ні, — відказує дівчина, — тут недобре. Підемо далі.
Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…
— Отут би жити, — каже дівчина. — Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.
— Та й справді, — каже хлопець. — Але де ми тут жити будемо?
— А ти витягни яблуко з кишені, — каже вона.
Хлопець вийняв.
— Кинь через себе.
Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.
Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:
— Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!
От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там — нехай батько до них приїде в гості.
Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:
— Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.
Припливли посли, передають батькову волю.
А молодий Лугай відповідає:
— Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.
Жінка злякалася:
— Тато розгнівається на нас.
А Л угай:
— Я не боюся нікого!
Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.
Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов — в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.
Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:
— Як уб'єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, — просить старий, — а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.